Розділ 14. Чорнокнижник

Гліба я не побачила ні вдень, ні ввечері. Спочатку він довго відсипався у своїй кімнаті, а потім знову втік, причому зробив це так непомітно, що ніхто й не зрозумів, коли. Примара будинку атлі — так називала його Лара. Мені не було смішно. Він перебував на межі, я відчувала. Ось-ось зірветься. Губить себе, а я нічого не можу вдіяти.

Чи можу?

Я пообіцяла собі дочекатися Гліба увечері та поговорити. Хоча б спробувати, бо не була впевнена, що слухатиме.

Але Гліб не прийшов ночувати. Я чекала у вітальні до другої години ночі, а потім заснула.

Мені наснився співробітник — із комерційного відділу, Максим Григор’єв. Ми бачилися нечасто, і щоразу після цих зустрічей на душі залишався неприємний осад. Не подобався він мені й усе. Перебувати поряд із ним було некомфортно, хотілося швидше попрощатися та втекти.

Мене й саму дивувало власне ставлення до зовсім незнайомого чоловіка. Начебто нічого особливого, привітний, симпатичний, завжди усміхнений. Але відразливий. Кілька разів він натякав на побачення, але я тактовно відмовчувалася і уникала теми. Потім вирішила не морочитися — буває ж нічим не обґрунтована ворожість, феромонна несумісність.

Наснився мені Максим несподівано.

На пустирі — тому, де знаходиться джерело племені атлі — напрочуд тихо. Ні шелесту трави, ні скрекоту нічних комах, ні інших нічних звуків. Я йду до будиночка, мені потрібно до великого валуна. Потрібно конче, ніби від цього залежить моє життя, причому, чим швидше я там опинюся, тим краще.

Ось він уже поряд — невеликий будиночок із вибіленими стінами та червоною черепицею. Притулок. Я вже поряд і готова простягнути руку, щоб відчинити двері.

Дотик до плеча, і все зникає — і будиночок, і пустир, і бажання кудись іти. Тільки очі — сірі, бездонні, що гіпнотизують. Максим дивиться, і від кінчиків пальців ніг мене паралізує страх. Я не просто боюся його — панікую. Розумію, тікати нема куди — святилище атлі не врятує, але чому? Відповіді немає, думки наче вітром із голови видуло. Максим поруч — страшний, таємничий. Небезпечний. Я чомусь розумію, що він такий і є.

Він простягає руку, гладить мене по щоці.

— Кастелла, — шепоче, і в голосі вловлюються сумні нотки.

А потім обличчя змінюється, спотворюється гримасою злості, він дивиться вже не на мене, а кудись убік. Я повільно повертаю голову.

Влад стоїть за кілька метрів від нас. Чорна куртка, руки в кишенях, розслабленої поза. Він усміхається, і я усміхаюся у відповідь, піддаючись звичним відчуттям захищеності та спокою. Він тут, отже, нічого боятися.

Дивний сон. Але ще більш дивним було пробудження в ліжку нагорі, а я точно пам’ятала, що заснула у вітальні. З’ясовувати, як я потрапила до кімнати, часу не було, тому що я раптово зрозуміла, що запізнююся на роботу. Похапцем зібравшись, кинулася вниз, і через п’ять хвилин уже була на зупинці. Звичайно, триклятий автобус поїхав прямо з-під носа, і я залишилася стояти в огородженому склом просторі зупинки, яке, до речі, зовсім не захищало від вогкого вітру. Чорт, і прийшло ж мені на думку вдягнути спідницю!

Я тремтіла від холоду, розуміючи, що тепер точно доведеться чекати хвилин двадцять, а потім ще кілька годин червоніти за запізнення. Але я помилилась. Через пару хвилин за метр від зупинки пригальмував відомий мені чорний «Ауді». Проклинаючи все на світі, у тому числі й ні в чому невинного водія автобуса, я попленталася до машини.

— Раненько ти до міста зібралася. Тим паче в таку погоду, — усміхаючись, сказав Влад, коли я вже грілася на сидінні поруч із водієм. Він хвацько вирулив на трасу й недбало перемикнув передачу.

— Я взагалі-то на роботу, — відповіла я, дихаючи в задубілі кулаки. Спіймала його здивований погляд. — А ти не знав?

— Що за дурниці? — буркнув він, переводячи погляд на дорогу. — Навіщо?

— У сенсі навіщо? — Я спохмурніла. — Ти ж працюєш.

— Це інше. Втім, не має значення. — Він трохи помовчав. — Ми не договорили позавчора.

Ну ось, я так і думала. І не втечеш тепер, хіба що з машини вистрибнути на повному ходу. Я уявила картину: відчиняю двері та, поки Влад не встигає схаменутися, стрибаю, боляче б’юся об блискучий від вологи асфальт, здираю шкіру на колінах і стрімголов прямую в кювет. Що ж, хоч подумки посміялася, і напруга трохи спала.

Я відвернулася і подивилася у вікно. Якось рано цього року осінь настала. Щойно літо було, і — на тобі — холод. Так і тягне забратися кудись у тепло, запалити камін, включити хороший фільм і закутатись у плед. Забути про проблеми, відчути, нарешті, спокій, якого так хочеться.

Але треба їхати на роботу й говорити з Владом про прокляття.

— А чи варто? — запитала я більше в себе, ніж у нього, і він на подив швидко здався:

— Може, і не варто.

Скоріш за все, йому також було важко. Тяжко, мабуть, коли батька тягне до якоїсь чужої жінки, а мама тим часом плаче в подушку. А ця ненависна жінка народжує йому сестру.

Цікаво, якщо Рита й моя сестра теж, то хто ми з Владом один одному? Виникла неприємна асоціація з легендою про першу пророчицю, яку так яскраво розповів Пилип. Напевно, у цьому всьому щось неправильне, порочне. Усе ж добре, що ми не разом.