Розділ 13. Нічний гість

Після того випадку в кабінеті я більше не розмовляла з Владом. Ми взагалі майже не бачились.

У понеділок я зустрілася із хрещеним Віки — Ігорем Анатолійовичем, власником фірми з продажу канцтоварів. Охайний чоловік років сорока п’яти, у сірому з відливом костюмі та начищених до блиску чорних туфлях провів мене до кабінету та посадив у крісло. Запитання ставив лаконічно й по справі: де навчалася, чи є досвід роботи секретарем, які комп’ютерні програми освоїла. Потім призначив випробувальний термін та мінімальну зарплату.

Фірма розташовувалася в центрі, поряд — зручна транспортна розв’язка. Зручна тим, що я однаково легко могла дістатися до дому атлі та до Вікиного району.

Я обжилась у новому будинку. Більше не побоювалася зіпсувати килим чи пролити каву на парчеву оббивку дивану.

Спілкувалася здебільшого з Пилипом. Гліб постійно десь пропадав, часто не ночував удома і взагалі від нас віддалився.

Кирило працював хірургом у тій злощасній клініці, біля входу якої я тоді зіткнулася з Владом. Дар лікаря став у пригоді Кирилу й  у реальному житті, і він досяг успіху на медичній ниві.

Лара працювала там же, хоча була не цілителькою, а захисницею. Чаклувала часто, вечорами, біля вхідних дверей та вікон, ставила чари на будинок. Розпущене волосся відливало у світлі вечірніх ламп, тонкі пальці перебирали повітря, наче плели невидимі чарівні нитки, здатні нас уберегти. Іноді вловлювалися уривки фраз стародавньою мовою — чи то молитви богам, чи заклинання проти чужинців. У такі моменти Лара була особливо вродливою.

Вересень того року видався холодним. Низькі сизі хмари заволокли небо, листя на деревах швидко пожовтіло через нічні заморозки й обсипалося. Іноді, коли я поверталася з роботи на зупинку, затримувалася в парку, шаруділа ногами в купі бурштинового листя. Могла блукати довго, забуваючи про час, а потім різко згадувала, що останній автобус іде о восьмій, і стрімголов бігла на зупинку.

Осінь, як жінка — прискіплива, примхлива та скандальна пора. Спочатку зігріває сонячним промінням, а через мить готова зірвати з тебе куртку вогким вітром і полити зверху дрібним холодним дощем. Втім, дощ я любила навіть восени. Після посвяти зовсім інакше почувала себе в дощові дні — сильною, впевненою, навіть трохи нерозважливою.

Вечори я частенько проводила у вітальні, читаючи. У цьому був особливий кайф: напівтемрява, я в плямі світла від лампи, тиша й легкий шелест книжкових сторінок. Книги я любила — справжні, паперові. Мені подобалися приємна тяжкість томика в руках, запах поліграфічної фарби та чорні літери, що сплітаються в різні історії та викликають сміх або сльози.

Цей вечір нічим не відрізнявся від решти. Я закрила книгу, повела пальцем по твердій палітурці з тисненням і встала. Годинник показував пів на одинадцяту, очі вже злипалися, але завтра вихідний, і можна спати до обіду.

Я не помітила, як відчинилися вхідні двері. Здригнулася і відразу розслабилася — повернувся Гліб. Він увійшов, як завжди, з гуркотом і мало не впав прямо біля входу.

— Тобі погано? — стривожилася я. Підійшла та підтримала його під лікоть. — Стривай, ти що, п’яний?

— Привіт, пророчице! — як ні в чому не бувало, сказав він і усміхнувся.

— Дивлюся, у тебе був веселий вечір, — пробурчала я, проводжаючи його до дивана. — Ти чого так нализався?

— Ненавиджу цей будинок! — Він примружився, і мені стало ніяково. — Тобі теж слід ненавидіти.

— Все складно. — Я зітхнула. Пляма світла смикнулася — Гліб зачепив лампу, — а потім повернулося на місце, освітлюючи ту частину дивана, де я зовсім недавно сиділа з книгою.

— Ось як?

Іронія, просочена гіркотою. І як я не помітила, що він став таким? Озлобленим та нещасним. На грані. А й справді, не пам’ятала, коли він востаннє усміхався.

— І що змінилося? Хіба ти забула, що зробив Влад?

— Це був не Влад, — спростувала я, — а налі.

Гліб криво посміхнувся. Дивно, але це йому личило. Милий хлопець, справедливий, сильний, проте не здатний прощати. Мабуть, він має рацію, прогинатися погано. Особливо, коли гнучкості в тобі — нуль.

— Я чомусь не здивований, — різко сказав він і одвернувся.

Образа подряпала горло. Це мені вирішувати: прощати Влада чи ні. І взагалі обурливо, що кожен намагається нав’язати свою думку. Хіба я не маю власної? Хіба я кажу Глібу, що робити і як поводитися?

Роздратована, я встала з дивана.

— Знаєш що, Ізмайлове, це взагалі-то не твоя справа!

— Досить діставати дівчину, Глібе!

Голос із боку дверей змусив мене здригнутися. Гліб, навпаки, розвалився на дивані, демонстративно закинувши ноги на спинку.

— А не пішов би ти! Чи не бачиш, що ми розмовляємо?

— Спочатку проспись. — Влад повернувся до мене. — Ходімо.

Залишити вітальню було несподівано приємно. Не думаю, що невдовзі в мене виникне бажання посидіти там із книжкою.

У кабінеті пахло поліроллю та хвойним освіжувачем. Влад пройшов до столу, висунув один із ящиків і поклав у нього якісь папери, потім почав переглядати ті, що лежали на столі. Він мовчав, і від цього мені стало зовсім ніяково. Тому я сказала:

— Він тебе ненавидить. — Влад нетямуще підвів очі, і я додала: — Гліб.

— Гліб — непроста людина. — Він склав папери акуратним стосом на столі. — У наших відносин довга історія.

— Це тому, що ви брати?

— І тому також. Він надто гостро реагує на деякі речі, інфантильно діє там, де треба подумати.

— Але тобі, звичайно, видніше, як треба діяти, — вирвалося в мене. Образа сколихнулася з новою силою, піднімаючи осад спогадів про біль та зради.

— У мене є зобов’язання, Поліно, — незворушно відповів Влад. — Атлі. Цей дім. Іноді я маю чинити всупереч… вашим бажанням. Ти не мусиш мене розуміти. Але приймати мусиш. Якщо залишишся.

Точно, чого це я? Потрібно або піти, або змиритись. Залишитися означало дізнатися про себе більше. Про маму, коріння, традиції хижаків. До того ж Гліб має рацію — зректися ніколи не пізно.