Розділ 10. Нарада

Ми в’їжджали в доглянуте подвір’я Влада. Свинцеві хмари, набряклі дощовими краплями, нависали низько, посилювали й так важкі думки.

Притулившись чолом до скла, я намагалася заспокоїтися. Проковтнула, у спробі позбутися колючої грудки в горлі.

Згадала вчорашній вечір, серйозні обличчя Пилипа та Гліба, довгу розмову на кухні. Ми мали більшість: три наші голоси, плюс голоси Олі та Кирила. У Влада залишилися лише Лара та Рита. Розказати свою історію сестрі в мене язик не повернувся — похована під уламками особистості совість чинила опір. Думаю, Рита незабаром сама зробить висновки, а я зачекаю.

Підсвідомо я готувалася до поразки, попри позитивні прогнози. Пилип, навпаки, виглядав натхненним.

Господар не зустрічав нас на порозі, але двері були відчинені навстіж. Я вийшла з машини, поклала руки на капот. Вдих. Ще один. Зберися, Поліно!

— Ти в порядку?

Підвела очі — на мене дивився Гліб. Стурбовано, майже дбайливо.

Я кивнула.

— Скоро все закінчиться, — запевнив він. — Якщо Пилип стане вождем, Влада Вермунда судитимуть, обіцяю.

Я знову кивнула і зробила крок до дверей. Швидше б з усім покінчити…

Увійшла до хати слідом за Пилипом, Гліб прямував ззаду, ніби страхуючи, а може, боявся, що втечу. Втекти, і справді, хотілося.

Серце стукало гулко й часто, дихання збилося. Бог мій, як же душно! Я вся змокла чи то від спеки, чи то від хвилювання.

Кирило сидів на дивані, а поряд із ним — Лара. Захисниця сміялася, але коли ми увійшли, відразу посерйознішала і відвернулася. Так, з Ларою ми точно не потоваришуємо. Начхати! Якщо все скінчиться погано… Ні, поки не треба про це думати, я достатньо розмірковувала вчора. Спортивна сумка Матвія з моїми речами стояла біля порога квартири Пилипа, поруч пакет із совами. Якщо все піде не за планом, поїду відразу. Однаково куди. Не пропаду.

Влад спустився за кілька хвилин у супроводі Рити. Сестра мала кращий вигляд, відразу перетворившись зі зляканого дівчиська на елегантну жінку. Без зайвих слів підійшла та обійняла мене. У грудях розлилося тепло, і зародилося незнайоме почуття. Я гадала, у мене не залишилося кровних родичів, й ось зʼявилася вона. А ще атлі.

Влад подивився пронизливо, глибоко, посилюючи тепло в районі шлунка, і я відвернулася. Ні до чого зайві емоції — треба зберегти розум холодним.

Невдовзі з’явилася Оля, привіталася, обійняла мене. Вони що, усі мене обійматимуть? Чи це жалість? Сподіваюся, воно того варте, інакше я даремно пожертвувала гордістю.

— Сьогодні великий день, — доброзичливо усміхаючись, промовив Влад. Я не помітила на його обличчі ні хвилювання, ні тривоги — чи добре маскувався, чи був упевнений, що переможе. — Сьогодні біля джерела ми возз’єднаємо атлі.

Світ потьмянів. Шарудіння і перешіптування одночасно стихли, і вітальня поринула в напружене мовчання. Швидше за все це тривало кілька секунд, але мені здалося — вічність.

— Перш ніж хвилювати предків своєю присутністю, потрібно вирішити деякі розбіжності. — Голос Гліба увірвався у свідомість, і навколишній світ хлинув з усіх боків звуками, яскравим світлом ламп та задушливим запахом дорогих жіночих парфумів.

Влад посміхнувся, кивнув.

— Так, ваші… хм… претензії. Що ж, я готовий скликати нараду.

— Чудово! — войовничо прошипів Гліб.

— Ох, Ізмайлове, заради бога! Залиште свою ворожнечу, помиріться і не морочте нам голову! — вигукнула Лара й театрально скривилася. — Усі вже давно забули ту історію, і тобі час.

— Я не питав твоєї думки, Домбровська! — гаркнув Гліб і стиснув кулаки. Дивився прямо на Влада, ніби готувався вдарити.

— Грубіян, — сказала вона і відвернулася. — Ти підмовив Пилипа та дівчисько?

— Не бачу приводу відмовляти їм, люба, — спокійно промовив Влад. — Зараз усі так славлять демократію. Голосуємо і швидше. Хотілося б встигнути до джерела до темряви. Ну, хто проти того, щоб вклонитися сьогодні вождеві та возз’єднати плем’я атлі?

Гліб підняв руку і глянув на мене. Боявся, що передумаю? Хотів підтримати, підбадьорити? Сам шукав підтримки? Я повторила його жест. На Влада більше не дивилась. Рахувала секунди до того моменту, коли зможу піти із цього будинку.

— Ти намагався, Глібе, — тихо сказав Влад.

Я озирнулася. Пилип, блідий з опущеними очима. На обличчі — смуток і лють. Гліб із шумом видихнув, очі зблиснули злістю.

— Кирило!

Кирило не підняв руки. Сидів, похмуро дивлячись на нас, з кам’яним виразом обличчя.

— Вибач, друже, але я справді вважаю, що плем’я має шанувати закон крові.

Оля, навпаки, не дивилася на наш бік. І не треба було — я все зрозуміла й так… Образа защипала сльозами, але я змусила себе стримати їх — сама винна! Використовувати особисте з політичною метою завжди неприємно, і я готувалася до наслідків. Ще один урок життя: жалість ніколи не приносить поваги.

Гліб мовчав. Дивився в підлогу, хмурився.

У моїй голові поступово прояснялося, і все, що відбувалося, здалося безглуздим, безрозсудним дійством.