Глава 9. Кровні пута

Я прокинулася через те, що мене хтось торсав. Протерла очі, сіла на ліжку.

— Прокидайся, соню. — Пилип усміхався, але якось надто лагідно, нервово. — Нам треба їхати.

— Що… Куди? — Я намацала мобільник. — Ти у своєму розумі? Шоста ранку!

— Влад дзвонив, — відповів він, і додав серйозно: — Здається, він знайшов дівчину.

До будинку Влада ми приїхали до сьомої. Спати хотілося неймовірно. Одне тішило — за вікном мрячив дощ, і я відчувала себе впевненіше.

Будинок вражав та пригнічував одночасно. Прям казковий палац якийсь. Життя в ньому, мабуть, дуже втомлює. Весь час боїшся зіпсувати щось чи розбити.

Я присіла на краєчок дивану. Обережно погладила оббивку. Вона була трохи шорстка, але напрочуд приємна на дотик.

Я все ще злилася на Влада. Впевнена, він мстився за нашу минулу розмову. Знає ж, що я сова, і ранні підйоми обертаються паршивим настроєм. Дрібний, нестерпний, жорстокий тиран!

Ніби почувши мої думки, вождь атлі матеріалізувався на вершині сходів. З фірмовою усмішкою спустився до нас і привітав Пилипа.

— Не набридло витрачатися на паливо, Макарове? — з іронією в голосі запитав він.

— Я можу собі дозволити, — ухильно відповів Пилип.

— А ти. — Влад обернувся, і усмішка сповзла з його обличчя. Примружився, як хижак перед стрибком. Наче я була дичиною, яку він загнав у куток. — Не передумала ще? Поки є час, я можу показати тобі кімнату.

Остання фраза пролунала дуже двозначно, і я відчула, як обличчя заливає фарба.

— Ні, дякую, — пробурмотіла я і відвернулася.

— Як знаєш, — відповів він, і відразу втратив до мене всяку цікавість. — Вам прийдеться зачекати. Лара привезе дівчину, але спочатку я хотів би поговорити з нею наодинці. Після цього ви зможете познайомитися. До речі, де Ізмайлов?

— У Коростені, з матірʼю, — відповів Пилип.

— Сподіваюся, він повернеться до п’ятниці, — зауважив Влад, підходячи до бару. — Прикро, якщо Гліб не зможе бути присутнім на нараді.

— Ти скликаєш нараду в п’ятницю? — занепокоївся Пилип і підвівся з дивана.

Влад знизав плечима й безневинно відповів:

— А чого тягнути? Нам усім набридла невизначеність.

Його погляд ковзнув на мене, і я знову спалахнула.

— Гліб приїде, — запевнив Пилип.

Влад кивнув, задоволений відповіддю.

— Я в кабінеті. Ти ж тут бував, де кухня знаєш, та й готуєш, кажуть, добре. Пригости Полину кавою, а краще заспокійливим відваром. Мені не подобається її… блідість.

Насміхаючись, Влад пішов геть, а я придушила непереборне бажання жбурнути щось важке йому в голову.

Він не просто підняв нас зрання, а й наказав з’явитися раніше. Втім, якщо нарада відбудеться в п’ятницю, мені це лише на руку. Я похвалила себе за кмітливість і помахала Олі, що якраз виходила із коридору.

— Полінко! — На її обличчі розквітла щира усмішка, і я усміхнулась у відповідь.

Оля — напрочуд позитивна людина, у всьому знайде плюси. Вона з тих, чия склянка завжди наполовину повна, а життя — краще, ніж могло бути. Одним словом, оптимістка.

Ми обнялися, й Оля повернулася до Пилипа.

— Рада тебе бачити.

— Ти вже обжилася?

— Тут не так уже й погано. Не те щоб я любила всю цю роскіш… — Вона зітхнула й понизила голос до шепоту. — Ви дарма все це затіяли. Ми — сім’я, і маємо порозумітися.

— Добре ж він тебе обробив! — Пилип похитав головою. — Хоча я і не можу запропонувати того ж…

— Стривайте! — перебила я. — Не сваріться. Олю, я можу поговорити з тобою наодинці?

— Звичайно, — погодилася вона. — Ходімо.

Сходи закінчилися коридором, і я ступила в напівтемряву. Вбудовані в стелю лампи світили тьмяно, через що відразу ж ставало затишно, і напруга відпускала. Я повільно йшла за подругою, оглядаючись на всі боки. Перерахувала двері. П’ятнадцять кімнат лише на другому поверсі. Цікаво скільки їх на першому? Влад справді готувався до повернення атлі…

Оля завела мене до кімнати. Затишної, світлої, просторої. Трохи дівчачої, з усіма цими рюшами на покривалі та рожевими шторами. Спочатку навіть здалося, що я потрапила до зефірного царства.

Повільно, не дивлячись у вічі Олі, я розповіла, що зробив Влад. Оля слухала, не перебиваючи, багато хмурилася, а іноді хитала головою. Насамкінець здалося, що не вдасться стримати сліз, але мені вдалося. Навіть думка про той випадок змушувала очі наливатися вологою, а розповісти майже незнайомій людині… Оля — атлі, виправилась я подумки. І її голос може стати вирішальним на нараді.

— Я не вірю, що Влад міг зробити таке, — сказала вона після довгого мовчання. — Ми багато розмовляли про майбутнє. Я просто… Це якось дико!

— Мені нема сенсу брехати. У мене немає особистих мотивів, як у Пилипа, тим більше я не змогла б придумати таке. Я жила з Владом понад рік, і, здавалося, знаю його… Нікого не можна впізнати до кінця, Олю. Тим більше за кілька днів. Я не можу просити тебе голосувати за Пилипа, не можу вимагати цього. Ми не найкращі подруги, але ти мені подобаєшся. Я просто не зможу… — Я замовкла. Було важко стримувати емоції, але розуміла, що так потрібно. Залишилося недовго, якихось кілька днів.