Розділ 8. Видіння

Кажуть, житомирські сутінки мало чим відрізняються від сутінків в інших містах України.

Я не могла судити, адже ніде більше не бувала, але літні вечори особливо любила. Коли повітря згущується, наповнюється темнотою, немов вода, у яку додали чорнило. Автомобілі один за одним включають фари, вікна багатоповерхівок спалахують, а на вулицях запалюються ліхтарі. Ще не темно — ніч не залила місто, але на небі вже прокидаються зірки.

Оля залишилася в будинку Влада. Напевно, для того, щоби поспілкуватися з вождем. Я не сумнівалася, що за пів дня вона перетвориться на його фанатку і проголосує на нараді так, як йому буде зручно. Втім, Оля — жінка, а отже, я маю спробувати її переконати.

Я курила на балконі. Двері у вітальню були прочинені, і я чула розмову Гліба й Пилипа.

— Ти можеш сам, якщо хочеш, — сказав Пилип, але в голосі я не почула радості. — Тобто я не заперечуватиму, якщо ти…

— Мені це не потрібно. Якби я хотів правити атлі, вирішив би це іншим способом, не нарадою, — різко відповів Гліб. — Ти теж, до речі, можеш.

— Ти знаєш, я маю інші принципи.

— Це війна, Макарове. Хочеш ти того чи ні.

Війна. Чи я думала, чи могла уявити, що так буде? Що сама жадатиму війни, болю, помсти?

Але, по суті, що для мене зміниться, якщо Пилип стане вождем? Чи зможу я зректися, поїхати, забути цей кошмар? Потрібно подумати, чи виживу одна, без атлі. Що я можу протиставити мисливцеві, навіть найслабшому, якщо елементарний захист створити не в змозі? Я точно не воїтелька, інакше сила вже прокинулася б. Я спробувала уявити, де шукати того мисливця, який напав на Кирила в провулку. Якщо мені вдасться хоча б приблизно визначити його місцеперебування, я — шукач, а це вже щось.

Спершу я відключила думки. Абстрагувалася від діалогу у вітальні, повністю занурилася в себе. Образ мисливця — яскравий відбиток, я зможу його відтворити.

Згадала свій страх на Вікиному балконі, задоволені очі Славіка, дотик гострих мацаків до жили. Молодий мисливець — рішучий, сповнений ненависті та бажання вбивати. Різкий, недосвідчений. Так, він десь у місті, він поряд, мабуть…

— Куриш?

Картинки посипалися, як картковий будиночок. Нитка, яку я шукала, вислизнула і зникла між десятків вулиць, між сотнями шиферних дахів.

— Дідько, Глібе! Хто вчив тебе так підкрадатися?

— Завадив? Вибач.

— Та нічого. — Я пом’якшала, загасила давно зотлілу сигарету. — Просто намагаюсь зрозуміти, хто я.

— Пилип казав, захисниця з тебе нікудишня, — усміхнувся він і теж закурив.

— Це правда…

Ніч поступово змінила вечір. Десь унизу голосно сміялася дівчина, перекриваючи реготом веселий чоловічий бас. Вдалині завила автомобільна сигналізація, але відразу ж замовкла. Місто жило своїм життям, дихало, як єдиний організм. Наче той, яким мали стати атлі, але поки що так і не стали.

— Великий дар — великі проблеми, — тим часом продовжував Гліб. — Тебе завжди смикають, ти всюди потрібен. А захисницею бути, як на мене, справжнє пекло. Втім, декому подобається. Подейкують, це почесно.

— Хіба хижак не має бути корисним своєму племені? — здивовано запитала я.

— Ці гасла вигадали тирани типу Вермунда.

— Згадала, що ти не в його фан-клубі.

— Хто б говорив! — відбив Гліб. — То що він зробив? Переспав із тобою та кинув?

— Ти хам, Ізмайлове, — беззлобно сказала я. Помовчала трохи, а потім додала: — Ми жили разом понад рік, і так, він мене покинув. Але це можна пережити. Минув час, я оговталася. Зустріла іншого, завагітніла. Ми планували створити сім’ю… Але з’явився Влад, отруїв мене та вбив мою дитину. Ось такі справи, Глібе. У кожного свої уявлення про зраду.

Гліб заплющив очі, зробив глибоку затяжку. Здавалося, я його шокувала. Що ж, більше не виникне бажання безглуздо жартувати — останнім часом мені стало не до жартів.

— Вибач, — сказав він серйозно. На мене не глянув, ніби відчував сором.

— Нічого. Тільки я — атлі. Хіба таке можливе? Я маю на увазі, хіба він мав право так чинити?

— Не мав. Хижаки з одного племені не мають права завдавати один одному шкоди. Але лише посвячені. Ти була посвяченою на той момент?

Я похитала головою.

— Втім, на нараді це могло б зіграти на нашу користь. Але я не став би… ятрити твої рани. Виносити сміття із хати.

— Хіба ми не маємо використати все, що маємо? — байдуже запитала я.

Коли я стала такою цинічною? Коли перетворилася на холодне стерво, що планує помсту?

Гліб знизав плечима.

— Вермунд би використав. Але хіба цим ми не перетворимо себе на його подобу? — Він трохи помовчав. — У мене завжди були другі ролі, Поліно. Це навчило, що іноді достатньо змінити сценарій. Але як би ти його не змінював, кров бастарда не стане чистішою.

— Кров бастарда? — здивувалася я.

— А Пилип хіба не говорив? У мене тече кров Вермундів, будь вони прокляті!