Розділ 7. Несподівана зустріч

— Ні, не так. Усе починається з долонь. Ось дивись. — Пилип випростав руки вперед, долонями донизу, злегка відстовбурчивши мізинці. — Бачиш?

— Я так і роблю!

Мене починало це трохи напружувати. Уже годину я намагалася поставити захист на вікно. Робила так, як показував Пилип, повторювала кожен рух, намагаючись щосили підвести кен до долонь і зробити захисний пас. Марно.

— Ти просто не стараєшся.

— Може, я і не захисниця зовсім! — видихнула я, відійшла від вікна й сіла на стілець. Старий — напевно, навіть старший за мене — холодильник ображено забурчав і затих. Чай остаточно охолонув, хіба що кригою не вкрився. Ненавиджу холодний чай! Ненавиджу ці заняття!

Уже тиждень минув після посвяти, а в мені не змінилося нічого. Довгими весняними ночами, дивлячись у великий прямокутник вікна на місяць, я мріяла, що стану сильною захисницею, як ті, про які читала у файлах Пилипа. І що?

І нічого!

— Здібностей до лікування я в тобі теж не бачу, — скривився Пилип і сів поруч. — Ми спробуємо ще, не переймайся.

— Не думаю, що я сильна в захисті, — впевнено сказала я. — Можливо, я шукач.

— Або воїн, — зауважив він, допиваючи чай.

— Це навряд чи. Я так бігла з того провулка, коли Кирила схопив мисливець. Боги не наділили б таку боягузку якостями воїна.

Пилип накрив своєю долонею мою, пильно заглянув у вічі й дуже серйозно промовив:

— Ти все правильно зробила. Непосвяченому хижаку нічого протиставити мисливцеві.

— Що ж…

— Чорт, і як я не подумав? — Він грюкнув себе долонею по лобі. Я іноді дивувалася, як комічно він може виглядати в серйозних ситуаціях. — Твої батьки. Швидше за все, хижачкою була мати, бо твоє прізвище мені незнайоме… Як її звали? У дівочості?

— Світлана, — відповіла я. — Світлана Рогова.

— Рогова, кажеш… — Він випустив мою руку, відвернувся.

— Що? Її також не пам’ятаєш?

— Найімовірніше, це була мати. Так-так, саме мати. Але мені треба… знаєш, покопатись у записах. Після Станіслава все переплуталося…

— Добре. Як знайдеш щось, скажеш, добре?

Він посміхнувся. Нервово, підозріло.

— Не факт, що тобі передалися її здібності. Тож навіть якщо з’ясуємо, ким вона була, заняття припиняти не будемо. Допивай чай та тренуй захист.

Він підвівся, поплескав мене по щоці. Ненавиджу, коли так роблять. Мені вже виповнилося двадцять, я не дитина!

— Ну, Пилипе…

— Повернуся — перевірю. — І зачинився у вітальні.

— Який сенс тренувати те, чого немає? — пробурмотіла я.

До кухні увійшла Оля. Вона з’явилася так несподівано, що я підстрибнула на стільці.

— Ну як успіхи? — спитала зніяковіло. — Вибач, не хотіла лякати.

— Нічого. — Я усміхнулася. — Ніяк. Взагалі.

— У тебе вийде!

— Ти бодай знаєш, хто ти. Цілитель — це дуже добре. Іноді я думаю, що навіть краще, ніж захисниця.

Оля присіла поряд, підібгала губи. Обличчя стало серйозним, навіть занадто.

— Тато казав, не має значення, хто ти. Важливо, що ти в сім’ї. Коли з’єднаємо плем’я, зможемо приносити користь. Станемо сильнішими, навіть мисливці будуть не такі страшні. Тобі не потрібно покладатися на себе або Пилипа. Будь-яка, навіть найслабша захисниця зможе тобі допомогти.

— Ти маєш рацію, — погодилася я.

— І я зможу нарешті працювати. — Вона смішно підскочила на місці, повернулася і радісно повідомила: — Пилип казав, що сьогодні ввечері ми побачимо наш будинок.

— Наш будинок?

— Вождь атлі будує для нас дім.

— А, це… — Я скривилася, покрутила в руках печиво, поклала назад у коробку. — Мені здається, Пилип не дуже радий. Тобто я хочу сказати… Пилип хоче жити окремо, самостійно.

Цікаво, а Оля знає про переворот? Було б дивно з боку Пилипа не обробити дівчину, яка мешкає в його квартирі кілька місяців. Загалом, його доброта й турбота не здавалися мені тепер такими вже безкорисливими. І це право вибору… Психологічний трюк.

— Знаю, — відповіла Оля. Звинуватити її в хитрощах я не посміла б. Здавалося, вона просто не вміла брехати — у неї навіть обличчя завжди ясне, з розкритими сіро-зеленими очима. — Пилип сам хоче стати вождем. — Вона сіла поруч і перейшла на шепіт. — Ти голосуватимеш за нього на нараді?

Я примружилася. Саме час з’ясувати все, поступово випитуючи потрібні деталі.

— А ти?

— Пилип каже, наш вождь — страшна людина. — Оля підморгнула й манірно захихотіла. — Але я чула, він красень. Тато говорив… коли був ще живий. Бачив його, коли той ще хлопаком був.

— Повір, одне іншому не заважає, — сказала я.

Спогади завжди напоготові — стоять на межі пам’яті, так і намагаючись підкинути в потрібний момент детальні картинки. Ідеальні пропорції обличчя, світле пасмо на лобі, насмішкуватість, жорсткість… Унікальний колір очей. Дотики, від яких я божеволіла. Думки, за які себе ненавиділа. Усе це ще живе, хоч би як глибоко я закопувала. Як би не вдавала, що все минулося.