Глава 6. Посвята

Ми були в лісі вдвох — я та Пилип.

Дерева таємниче розгойдувалися, шелестіли, і цей звук особливо вирізнявся серед нічної тиші. А ще звуки наших кроків — гілки, що ламалися, і торішнє листя відгукувалося шурхотом на обережну ходу.

Для посвяти потрібні певні умови: пора року, фаза місяця, дата. У кожного хижака бувають сплески сили, і посвята проводиться саме в такий момент. Мені довелося чекати до червня.

Пилип знайшов галявину, де можна зручно розташуватися. Поставив на траву пакет, дістав із нього банку з фарбою та пензлем.

— Допоможи, — сказав, простягаючи мені пензлик.

— Ми малюватимемо?

— Для ритуалу потрібне магічне коло чотирьох стихій.

Ми працювали близько пів години. Спочатку намалювали коло. Фарби пішло багато — вона ніяк не хотіла лягати на нерівне «полотно».

На чотирьох сторонах Пилип вивів знаки стихій. Три плавні хвилі та перевернутий трикутник — вода. Три спіралі та трикутник із перекресленою верхівкою — повітря. Багаття і прямий трикутник — вогонь. Й останній: прямі лінії, що символізують родючість, перевернутий трикутник із перекресленим кутом знизу — знак землі.

Іноді Пилип користувався ліхтариком, тому що повний, налитий місяць, приховували хмари, і ставало зовсім темно. Нарешті він закінчив малюнок і повернувся до мене.

— Сідай, — наказав, вказуючи на центр кола. Я боязко опустилася на траву, поправляючи одяг, щоб випадково не вимазатись. Було страшно та бентежно.

— Благословенні духи Півночі, повітряні простори, я закликаю вас! Благословенні духи Півдня, надра землі, я закликаю вас!

Пилип говорив із заплющеними очима, піднявши обличчя до неба. Хмари майже розвіялися, небо було напрочуд зоряним — зірки проглядалися крізь гілочки дерев, що гойдалися, блискучим розсипом. Білий диск місяця закривала напівпрозора хмара, мов газова вуаль.

— Благословенні духи Заходу, водяні глибини, я закликаю вас! Благословенні духи Сходу, червоне полум’я, я закликаю вас!

Пилип погойдувався в такт слів і проводив руками в мене над головою.

Хвилювання відгукнулося холодком у хребті й виплеснулося важким видихом.

Я справді зроблю це — стану частиною цілого, великої родини, як ті, про які стільки читала. Не боятимуся, забуду минуле, замінивши його новими враженнями — незвіданими та дуже цікавими.

Пилип усе говорив і говорив, а світ довкола змінювався. Посилилися запахи, звуки, у голові ширився монотонний гул, роблячи слова Пилипа невиразними, незрозумілими, непотрібними. Мною опанувала ейфорія. Відчуття невагомості.

Хвиля тепла піднялася від пупка вище — до серця, заповнюючи грудну клітину, розширюючи легені. Вона розкріпачувала, дарувала відчуття свободи та вседозволеності. П’янила. Від п’яток угору побігли приємні мурашки. Серце гулко стукало, відраховуючи удари.

— Чи ти приймаєш сутність атлі, даровану тобі богами? — спитав Пилип несподівано чітко, і я глухо видихнула:

— Так.

Голос був ніби не моїм — низьким, гортанним та хрипким. Думки випарувалися, тіло заполонила легкість, що межує з безтурботністю. Хотілося співати, танцювати, сміятися. Уперше в житті мене нічого не хвилювало. Взагалі. Були тільки я та ліс. Я і вітер. Я і небо, що куполом накрило землю. І кен, що вирував у жилі. Щось нове прокинулося всередині, щось таємниче та могутнє.

— Чи присягаєшся жити з атлі, молитися з атлі, захищати плем’я в разі небезпеки й віддати життя за необхідності, якщо вона виникне?

— Присягаюся.

Губи пересохли, дихання збилося, стало надсадливим.

— Чи присягаєшся слухатися свого вождя? Народити дітей і залишити їх атлі, якщо надумаєш піти з племені?

Клянусь, клянусь, клянусь…

Пупок пульсував, народжуючи подобу електричних розрядів. Вони прямували в різні боки: до рук, ніг, голови, наповнюючи мене, розпираючи. Наче щось рвалося назовні, але не могло звільнитися.

А потім ніби мильна бульбашка в мені луснула — знову стало легко.

Нові відчуття закрутили у вирі.

Радість.

Безумство.

Належність.

— Підсумком цього приймаю тебе, сестро! — Пилип усміхнувся. — А тепер підведися.

Голова все ще крутилася, але жар пішов, сп’яніння теж. Охопили свобода та легкість. Пилип узяв мене за руку й допоміг підвестися, а потім, поки я не встигла заперечити, полоснув по долоні лезом ножа із чорним руків’ям.

Я чекала на це, але однаково злякалася. Напевно, треба позбавитись і страху теж. Мій вріс у мене, став частиною особистості. Страх минулого — темного та таємничого. Теперішнього — хисткого та нестійкого. І майбутнього. Що чекає на мене? Невідомість? Випробування? Нові звершення?

Але тепер уже не треба боятися. Я — частина цілого. Атлі. Кожна частка мого тіла кричала про це. І до Пилипа тягнуло неймовірно — просто обійняти. Перевірити, що він справжній, а не наснився мені. Такий рідний. І Кирило теж. Як я могла їх боятися?

— Нічого, уже все… — прошепотів Пилип і зробив те саме зі своєю долонею, потім з’єднав наші руки. Кров, змішуючись, потекла на траву в межах кола.