Розділ 5. Нове життя

Квартира Пилипа розташовувалась у центрі — двокімнатна хрущовка, не особливо простора, але затишна. Світлі квітасті шпалери, обклеєні плівкою міжкімнатні двері, німецьке трюмо з хитромудрими опуклими малюнками на дверцятах і каламутним дзеркалом.

Пилип вніс мої речі до спальні, поставив біля ліжка. Атмосфера кімнати була затишною. Меблів небагато: тумбочка з того ж гарнітура, що і трюмо в передпокої, висока шафа. На підлозі — світлий, трохи затертий килим.

— Поки поживеш тут, — сказав Пилип. — Ти використала рідину?

Я кивнула.

— Мисливець вселився в хлопця моєї подруги. Я виплеснула вміст пляшечки йому в обличчя, а потім втекла.

— Молодець. Тепер він має втратити слід. Але я не став би ризикувати та виходити на вулицю деякий час — мисливець бачив тебе і, напевно, запам’ятав зовнішність.

— А Віка? Вона не… Тобто він…

— Мисливець не може нашкодити людині. Та й ні до чого йому це.

Я похитала головою, присіла на ліжко й затулила обличчя долонями.

— Знаю, це занадто для тебе. Твої батьки вчинили необачно, не розповівши тобі про атлі.

— Батьки загинули, коли мені ледь виповнилося п’ять.

— Це багато чого пояснює.

— Чому він хоче нашої смерті? Що атлі зробили йому? Хто вони взагалі такі?

— Не вони, а ми. Справа не в атлі — проблема набагато глобальніша. — Пилип зітхнув. — У тебе очі заплющюються. Я розповім завтра, а сьогодні прийми душ і поспи.

— А якщо він увійде вночі? Раптом уселиться в грабіжника, відчинить двері і проникне всередину? — перелякано запитала я. — Чи взагалі — у тебе?

Пилип похитав головою.

— Сюди не ввійде — захисту вистачить на тиждень. А в хижака мисливець не вселиться. Не бійся нічого, спи.

Чи то я надто втомилася, чи справді повірила Пилипу, але щойно голова торкнулася подушки, тут же вирубилася. Снів не було, прокинулася я після полудня і відчула себе значно краще. Сили повернулися, а з ними і здатність аналізувати.

Вибір у мене небагатий. До Віки точно не можна — навіть якщо мисливець залишив тіло Славика, немає гарантій, що він не повернеться. Якщо вірити Пилипу, вистежити мене він не може, але може впізнати — це погано.

Отже, доведеться причаїтися. Проблема глобальна — потрібно на щось жити, навіть якщо переїду до бабусиного будинку. На роботу повертатися лячно та й не факт, що мене візьмуть назад. Влада не варто скидати з рахунків, до того ж мисливець міг уже з’ясувати все про мене. Шукати нову роботу — гра в рулетку. Якщо пощастить, знайду швидко, але пошуки можуть затягнутися, а з грошима в мене не густо. Відкладати я ніколи не вміла. Останнім часом покладалася на Матвія, адже він запевняв, що подбає про мене. У житті ніщо не вічне — тепер я це зрозуміла.

Брати Макарова особливої довіри не викликали. Занадто дбайливі. Із чого б це? Тим більше я не розуміла, навіщо їм ризикувати та рятувати мене від мисливця.

Хто такі атлі? Чому на них полюють?

Загалом, купа питань, і жодної відповіді. Що ж, можливо, я отримаю частину з них сьогодні.

Пилип метушився на кухні, і квартирою ширилися чарівні аромати. Шлунок забурчав, вимагаючи своє, і я згадала, що не їла майже добу. Із цими погонями зовсім вилетіло з голови. Дивно, адже поїсти я любила в будь-яких ситуаціях. Жадібно втягуючи смачні запахи, я зніяковіло зупинилася в отворі кухонних дверей. Усе ж дивно ночувати у квартирі незнайомця, до такого я не звикла.

Немов відчувши моє наближення, Пилип обернувся і розплився в усмішці.

— Прокинулася, сонько? Вмивайся і до столу — обід майже готовий.

Обід? Точно, уже перша година дня. Хоча для мене це все ж сніданок.

Як виявилося, Пилип чудово готував. Я уминала відбивні із сиром під вершковим соусом так, що за вухами тріщало. Кава також виявилася неймовірно ароматною і смачною. Чи це все наслідки адреналінового тижня, як я його прозвала?

— У тебе гарний апетит, — усміхаючись, зазначив Пилип.

— Так було завжди, — відповіла я, задоволено відсуваючи тарілку.

Усе не так уже й погано. Особливо після смачного обіду. У всякому разі, я відпочила й набралася сил, і є ще півдня — можна подумати, що робити далі. Але зараз мені потрібні відповіді, і я сподівалася отримати їх.

— Розкажи про атлі? — попросила я Пилипа, і він кивнув.

— Розкажу. Але спочатку розповім про хижаків.

Він зварив ще кави, ми влаштувалися на великому м’якому дивані у вітальні.

Кімната, наповнена старими речами, перенесла в минуле — чомусь спокійне та безпечне. Я розслабилася. Старовинний дерев’яний годинник із бронзовими стрілками голосно цокав у серванті. Кришталь виблискував, відбиваючи світло класичної люстри з текстильними абажурами. Поруч на полицях припадали пилом порцелянові статуетки.

Сучасним у кімнаті був диван. А ще плаский телевізор із величезною діагоналлю на стіні. І виглядав він, до речі, трохи безглуздо в антуражі раритетів.

Диван був зручним, і я швидко поринула в оповідання Пилипа.