Розділ 4. Мисливець

Заснути вийшло не одразу. Спочатку була Віка. Терпляча, ласкава Віка. Я вже й забула, як це — прості дружні посиденьки. Мовчання. Коньяк.

А потім вона вклала мене в моїй колишній кімнаті, але я довго крутилася. Я не думала про те, що сталося напередодні — про дивних типів, про те, що так і не побачила Матвія. Про те, що трапилося в темному провулку.

Ні. Я думала про нього — людину, яка була для мене всім і яка завдала такого болю. Про свого світловолосого ідола. Ненависного, нав’язливого. Божевільного. Так і заснула з його образом перед очима. А потім мені наснився сон.

Я одна серед нічного лісу. Десь вдалині кричить пугач. Вітер розгойдує високі дерева, тріпає моє волосся, свистить у вухах. Над деревами простяглося темне, у грозових хмарах небо.

Мені страшно, але водночас бентежно, і я знаю: зараз щось станеться. Тому серце так стукає в грудях. Гулко. Приречено. Тому тремтять змерзлі коліна. Тремтіння підіймається від п’ят, поступово заволодіваючи тілом, добирається до потилиці і проникає в мозок.

Я стою, не в змозі поворухнутися, у напівтемряві, і чекаю.

І раптом голос різкий, глибокий.

— Ось ти де!

Обертаюся. Майже не володію собою, ніби під впливом вітру й цього голосу. Із жахом дивлюся на його власника. Розумію, що не можу тікати…

Влад стоїть неподалік, не наближаючись. Усміхається. Тримається спокійно, засунувши руки в кишені чорної шкіряної куртки. Як завжди — моя улюблена поза, але така лячна тепер.

Повільно, із зусиллям, біжу. Колючі гілки боляче хльостають по щоках. Прикриваю очі руками, пробираюся крізь густу хащу, іноді оглядаючись.

Він не переслідує. Я одна. Заблукала зовсім і змерзла. Але все ж іду. Спотикаюся, падаю, і боляче б’юся животом о коріння. Біль розтікається тілом повільно, охоплює зсередини. А потім хтось простягає мені руку.

Підіймаю очі. Переді мною чоловік. Інший. Темноволосий, худий, у чорній довгій рясі. Я хочу закричати, але голосу нема. Хапаючи ротом повітря, мов риба, викинута на берег, намагаюся відповзти. Він нахиляється, і в цей момент блискавка висвітлює обличчя. Запалі щоки, дивні очі. Я впізнаю його.

— Мене звуть Пилип, — каже він.

Я прокинулась. Годинник показував дві години ночі. Від страху я стиснулася і вчепилася в подушку. Не могла вгамувати тремтіння, тому встала, заварила чаю, вийшла на балкон. Свіже березневе повітря приємно холодило обличчя. У кишені куртки намацалася візитка.

«Пилип Макаров. Приватна юридична практика», нижче були номера телефонів. Викинути? Чомусь опустити у відро для сміття рука не підіймалася. Трохи подумавши, я засунула її назад у кишеню.

Отже, підіб’ємо підсумки. Безперечно, усе почалося із зустрічі з Владом біля клініки. Швидше за все, він дізнався, навіщо я приходила — адже проговорився, що його друг працює там. Потім у нього виникла ця божевільна думка — позбавити мене дитини… Чому? Тобто навіщо? Чим йому заважала моя вагітність? У ревнощі я рішуче не вірила. Безглуздо й зовсім на нього не схоже. Напрошується один висновок: він просто псих. Збожеволів уже після того, як ми розбіглися, або добре маскувався раніше.

На заваленій мотлохом полиці Вікиного балкона я знайшла пачку цигарок і запальничку. Тепер можна курити — ніхто не засудить. Добре, що не сказала Віці про вагітність, бо довелося б пояснювати. Пояснювати нічого не хотілося — виникло непереборне бажання забути. На жаль, пігулок від небажаних спогадів ще не винайшли.

Віка тактовно не лізла, більше слухала та інколи хитала головою. Це мені завжди в ній подобалося. Я розповіла тільки те, що вважала за потрібне, промовчала про історію з Владом, а сварку з Матвієм списала на власну дурість. Сказала, що жила в хаті бабусі, злякалася серйозних стосунків, хотіла подумати.

— Ти маєш із ним поговорити, — сказала ввечері подруга, закушуючи коньяк лимоном. — Чоловіки — вони взагалі психологію жінок просікти не можуть. Їм треба розжовувати, пояснювати. Завтра поїдеш і все йому поясниш. Він адекватний, не те що твій колишній.

Згадка про Влада заставила здригнутися, і я поспішила уникнути небезпечної теми.

У словах Вікі простежувався сенс. Я зможу пояснити Матвієві так, щоб він повірив. Усе ж він казав, що любить мене.

Любить… Дивне, незрозуміле слово. Тепер воно не здавалося таким романтичним та надійним. Тепер нічого не здавалося надійним.

Я чиркнула запальничкою і підпалила цигарку. Дим хвилеподібним струмком попрямував надвір.

Добре, гаразд. Влад псих. Але хто ці двоє? Як виявилося, Пилип цілком добропорядний громадянин, має свою адвокатську контору. Кирило, швидше за все, теж не злочинець — принаймні виглядав він пристойно. Втім, я вже переконалася, що добробут зовсім не є ознакою нормальності.

А той, третій? Він спричиняв неконтрольований жах, навіть спогад про нього породив тремтіння в руках і неприємний холодок на потилиці.

Атлі. Він теж вимовляв це дивне слово і, схоже, асоціював його зі мною. Казав, що, якщо почекати, атлі зберуться разом. Пилип із Кирилом стверджували, що я теж атлі. Кирило в провулку називав кремезного типа мисливцем. Вочевидь, саме його вони мали на увазі. Він прийде по мене. Прийде… навіщо? Спогади підкинули ще одне не дуже приємне слово — смерть. За словами Кирила, якщо не зв’яжусь із ними, помру.