Розділ 3. Дивні люди

У жахливому сні завжди виникає відчуття невідворотності. А ще дратує, що не можеш тікати. Ноги просто не рухаються, хоч би як ти старався, і ти розумієш: чудовисько зараз наздожене, розірве на частини. Ти задихаєшся від жаху, коли воно дряпає спину, і випадаєш у реальність, важко дихаючи.

Електронний годинник на комоді показував дві години ночі. Відлуння кошмару поступово тануло, але ще відчувалось у роті металевим присмаком. Руки тремтіли. Я встала, вийшла до кухні, увімкнула чайник. Ромашково-липовий чай — ось що зараз потрібне.

Там мене зустріли спогади вчорашнього дня. Мій подив і кілка холодність Матвія. Ну, і дурепа ж я! Плакала, мовчала. Не сказала жодного слова.

Він захопив мене зненацька. Я не чекала нападу, але й Матвія можна зрозуміти: якщо він бачив нас із Владом… Де? Швидше за все, у кафе. Або біля його будинку. Чорт, я ж сама поїхала туди! Що зі мною, у біса, діється?! Чому дію так безглуздо? Сни снилися, подумаєш… Звичайно, Матвій тепер думає, що в нас із Владом роман — я була відсутня цілий тиждень.

Я застогнала, згадуючи цей тиждень — розпач, страх та безвихідь. Долоня мимоволі лягла на живіт, ніжно погладила. Там була дитина. Маленька — сантиметри чотири, але вже сформована. А тепер її немає…

Забудь, Поліно. Подумаєш потім. Зараз важливіше — повернути Матвія, пояснити все. Він скаже, що робити, куди йти. Порадить. Я не можу мислити об’єктивно — боюся. А він… Матвій теж навряд чи зможе об’єктивно думати. Коли дізнається, йому зірве дах, але краще пережити це вдвох, ніж самотужки. Я не впораюсь сама.

Метнулась у передпокій, я знайшла в сумці телефон. Він дивився на мене сплячим дисплеєм — батарея сіла давно, а зарядити вчора я так і не спромоглася. Я відкопала в шухляді трюмо зарядку, повернулася в кухню. Телефон засвітився синім, а потім з’явилася весела заставка. Я вже збиралася набирати номер, але вчасно зупинилася.

— Що ти робиш?! — сердито сказала вголос. — Ніч надворі. Матвій спить. Та й що ти поясниш телефоном?

Ні-ні, треба добре подумати, а то вийде, як учора. І говорити краще тет-а-тет, дивлячись у вічі.

Поїду до нього. Сьогодні ж. Почекаю біля будинку ввечері, коли він повертатиметься з роботи, або у вестибюлі фірми.

Чи краще зранку до поліції? І що я скажу? Що поїхала додому до колишнього, потім попрямувала з ним у кафе, а потім він напоїв мене якоюсь поганню і зробив аборт? Напевно, у квартирі Влада вже немає жодних доказів, ніхто не слухатиме мене. У нього є зв’язки, я жила з ним — знаю.

Злість через власне безсилля піднялася гіркотою, озвалася шумом у вухах і гулким пульсом. Тепер, коли я вдома, в уявній безпеці рідних стін, я зрозуміла, наскільки все відносно. Закони, справедливість, відплата… Тільки слова.

Я вдягла куртку, узяла чашку із чаєм та вийшла на балкон. Сніг накрив місто білим пишним покривалом: зацукровані дерева, блискучі тротуари, вкриті сніговою шапкою дахи. Сніг продовжував падати — повільно, кружляючи великими пухнастими пластівцями. Обволікав, занурюючи місто в сон. Відблискував відображенням ліхтарів та вітрин, робив звичайні речі чарівними, казковими.

Я стояла довго, роздивляючись світ навколо, а потім зрозуміла, що в мене задубіли ноги. Залишок ночі я провела в кріслі перед телевізором. Там і заснула — буквально вирубилася — без снів та тривожних видінь.

Вийшла з дому, коли вже стемніло. Кілька разів озирнулася на всі боки, виглядаючи блискуче-чорний «Ауді», вилаяла себе за слабкість і рішуче попрямувала до зупинки.

Фірма, у якій працював Матвій, розташовувалася в новому районі, але від зупинки йти було хвилин п’ятнадцять. Втім, страшно не було — усе ж година пік і народу повно, а хвилювання я списала на шок після того, що сталося. Постійно оглядалася, у кожному перехожому бачила шпигуна, а в авто, що пригальмовувало, — загрозу.

Проходити повз темний провулок завжди страшно, але той був особливим. Темним, лячним, тривожним. Загалом, я буквально пробігла повз і… зупинилася. Серце билося так сильно, що здавалося, на ньому синці залишаться. Водночас щось тримало мене там, спонукало зазирнути в темряву. Знов дивні бажання, що не підкоряються логіці. Бажання, чинити опір яким не можеш.

Я перевела погляд на хлопця у величезних навушниках. Він пройшов повз, навіть не глянувши на мене. Це вже параноя.

Я глибоко зітхнула. Коли я востаннє слухала інтуїцію, виявилася замкненою у квартирі Влада понад тиждень. Але цього разу, до мого власного ніби долучився ще чийсь страх — майже не контрольований, наближений до паніки. І виходив страх саме з провулка, ніби хтось кликав мене, просив допомоги.

Я чула про слухові галюцинації, візуальні, але щоб інтуїтивні… Втім, я не особливо розбираюся в психології, але якщо розсудити, те, що відбувається — цілком зрозуміло. Це шок. І стрес. Психологічна травма.

Потрібно подивитися страху у вічі, сказала я собі. Зробити кілька кроків назустріч, інакше бігатиму від нього до кінця життя, озираючись та здригаючись від кожного звуку. Якщо зараз злякаюся…

Я стиснула задубілі пальці в кулаки, зачерпнула жменю снігу. Він був м’яким, липким, відразу почав танути, стікаючи вниз і вбираючись у таку ж м’яку й пухку масу.

Я дорахувала до десяти, а потім рішуче зробила крок уперед. Пройшовши кілька метрів, зупинилася, почекала, доки очі звикнуть до темряви. Провулок виходив у двір високої новобудови. Я визирнула в ще необжитий простір, полегшено видихнула. Звалище цегли, трансформаторна будка.