Розділ 2. Зрада

А потім почалися ці сни. Одноманітні, туманні та просочені еротизмом. Яскраві, насичені, божевільні.

Уві снах приходив Влад. Посміхався недобре, наближався, зачарував.

У цих снах не було розлуки. Тільки бажання — нестримне, різке. Розчиниться в ньому, кохати, кохати… Відчувати. Торкатися.

Ми цілувалися до несамовитості, позбавляючись одягу, руки стискали, дряпали шкіру, дихання обпалювало, шепіт вганяв у транс.

Здавалося, до мене повернулося щось важливе, без чого життя втратило сенс.

Я хапала губами повітря, повторюючи:

− Люблю тебе, люблю…

Він мовчав, все більше посміхався, але якось хитро, ніби щось знав, чого не знала я. А потім усе змінювалося.

Влад зникав, залишаючи мене одну, і я знову наповнювалася тугою.

Хотілося кусати лікті. Непотрібна, покинута… Так мені треба! Адже я зрадила — зрадила Матвія…

Спогади про нього народжували почуття провини. Жаль душив, дряпаючи серце зсередини.

Я прокидалася розгублена, розбита. Обіймала Матвія і намагалася перепочити. Прогнати думки про Влада. Але вони наполегливо поверталися паморочливими сценами та думками, про які мені було соромно зізнатися самій собі.

Постійно здавалося, що Влад кличе мене. Чи було це правдою, чи я просто знайшла привід думати про нього знову?

Сни зводили з розуму. Повторювалися і з кожним днем ставали дедалі шаленішими. Вимотували.

Матвій не розумів, що зі мною відбувається, і, мабуть, у нього не вистачало духу наполягти, щоб я розповіла. Я ж закрилася від усіх, злякавшись свого розуму.

Так тривало три тижні, і до кінця третього я перетворилася на смикану істеричку. Взяла лікарняний — на роботу не хотілося, та й сил не було.

Матвій списував усе на гормони вагітних, але я бачила проблему глибше. Страшне, але логічне пояснення.

Хвороба?

Я боялася цього слова. Адже не могла ж я збожеволіти від шаленого потягу до людини, яка давно покинула мене? Але ці сни… Вони лякали до чортиків.

Кажуть, щоби позбавитися страху, треба подивитися йому в обличчя.

Чи існує магія? Чи можна виправдати нею ті, чи інші дії, позбавлені волі? Чи можна сказати, що нас змушують діяти певним чином, чи все ж потрібно усвідомлювати: ми самі винні у всьому, що відбувається з нами?

Уперше з того дня, як покинула квартиру Влада, я свідомо попрямувала туди. Бездумно. Імпульсивно.

Погода зіпсувалася, почався сніг із дощем, але це дивовижним чином заспокоювало. Мені завжди подобався дощ, ще змалку. Я могла годинами сидіти й дивитися на краплі, що розбивалися о підвіконня, а якщо промокала, потрапляючи під зливу, почувала себе по-дитячому щасливою.

На автобусі я дісталася центру й пішла в бік будинку Влада. Шмигнула в під’їзд разом із якимсь мешканцем, піднялася на ліфті на сьомий поверх.

Навіть повітря тут мало знайомий запах. Чорно-біла плитка на підлозі озвалася на мої кроки глухим звуком. Сходовий майданчик зустрів похмуро, наче бурчачи: «Тебе вигнали давно. Чого прийшла?»

Я заплющила очі, намагаючись упорядкувати думки, повторюючи завчену до дірок промову, яку готувала цілих два дні.

Видихнула. Натиснула кнопку дзвінка.

Замок дзвінко клацнув, і двері відчинилися.

Влад виглядав трохи скуйовдженим, ніби щойно прокинувся, але це дивним чином надавало йому шарму. Мимоволі в памʼяті спливли образи зі сновидінь, і я скривилася, намагаючись вигнати їх, очиститися.

— Потрібно поговорити, — сказала я тихо, без привітань. В очі намагалася не дивитись.

— Звичайно. Що-небудь трапилося?

— У двох словах не поясниш. Запроси мене пообідати.

Він помовчав кілька секунд, а потім кивнув.

— Почекай унизу, добре?

Я спустилася, вийшла надвір. Торкнулася кованих поручнів на ґанку.

Що я роблю? Безумство якесь…

Але водночас чомусь знала, що маю бути тут. Ні, була впевнена в цьому.

Дощ припинився, і я відсторонено спостерігала, як два горобці пустували біля масивної лавочки з хитромудрими візерунками на підлокітниках. Відчуття безвиході не залишало — душило, давило на серце, віддавалося гулким стукотом у скронях.

Влад з’явився за п’ять хвилин. Жестом велів слідувати за ним, відчинив дверцята автомобіля, і я сіла на переднє сидіння.

Відвернулась і дивилася у вікна будівель, що миготіли, зрідка крадькома поглядаючи на Влада. Він здавався розслабленим, невимушеним, але зі мною не заговорював, ніби відклав усі слова на той час, коли ми опинимося в більш сприятливому для діалогу місці.

А може, у нього й не було для мене слів…

Ми зупинилися біля невеликого ресторанчика на околиці. Раніше ми часто тут обідали.

Усміхнена офіціантка в зеленому фартуху зустріла нас біля дверей і провела до столика біля вікна.