Розділ 1. Радісні новини

У коридорі пахло спиртом та нашатирем. Попри старанно створюваний власниками затишок, відчуття комфорту не виникало — лікарня є лікарня, й асоціації з нею неприємні.

Я притулилася до прохолодної стіни, постаралася заспокоїтися і вгамувати тремтіння в руках. Невже це не сон?

Повз ходили пацієнти, лікарі зі стетоскопами, медсестри в білих халатах, а я завмерла, намагаючись усвідомити. Прийняти новину.

Вагітна.

Це міняло все: побут, подальше життя, звички. Доведеться навчитися відповідальності не лише за себе. Відкрити звичний світ, впустити поки що незнайому, але близьку людину. Розширити межі, оскільки місця виявиться мало для нас двох… трьох. Багато працювати над собою.

У батьківстві я мало розуміла — невиразно пам’ятала у світлі вечірньої лампи усміхнене мамине обличчя з павутинням тонких зморшок навколо очей. Вона читала мені рідко, більше батько, але коли сідала поруч, я завмирала, намагаючись увібрати її запах — трохи солодкуватий аромат конвалії, що навіює добрі й казкові думки. Потім вона закривала книгу і, поцілувавши мене в лоба, віддалялася. Такою я запам’ятала її. Тією, що незмінно йде від мене геть. У напівпрозорому шлейфі сну.

Тепер я сама готувалася стати мамою. Було страшно, але я вірила, що все вийде, адже поруч Матвій — люблячий та милий.

Милий…

Чого ж мені не вистачає? Чому думки все частіше повертаються до минулого, давно забутого й похованого? Я заплющила очі й похитала головою. Гнати їх геть — ці думки. Не для того я так довго боролася, щоби здатися біля фінішу. Зовсім не хотілося повертатися назад — минуле треба ховати, а не плекати.

Цю приватну клініку порадила Віка. «У таких питаннях важливо довіряти лікареві, — сказала вона. — Я ходжу до Гурової вже два роки. Усі її хвалять. А гроші… За якість і оплата відповідна».

Гурова, виявилася ввічливою темноволосою жінкою років тридцяти п’яти. Усміхнулася, підтверджуючи мої здогади, і здалося, намагалася вловити на моєму обличчі відлуння страху чи розпачу.

Напевно, дев’ятнадцятирічні дівчата не завжди радісно сприймають такі звістки. Дитина перекреслює багато планів — студентське життя, гулянки до ранку з друзями, думки про можливу кар’єру.

Мене ніщо з того не хвилювало. Весь мій світ полягав у Матвієві та невеликому затишному кафе, де я працювала офіціанткою.

Точніше, полягав із недавнього часу.

Раніше все було не так — я вигадала собі бога, повірила в нього і справно молилася. Цей бог не мав нічого спільного зі світовими релігіями і складався з плоті та крові. В ідола було ім’я, квартира, робота та статус. А ще я була.

Колись.

Призначивши аналізи та зробивши позначки в медичній карті, Гурова попрощалася.

Додому не хотілося. Матвій повернеться тільки о восьмій, а сидіти наодинці з такою звісткою здавалося блюзнірством. Подумала подзвонити Віці, але не стала — щось утримало. Можливо, забобони…

Поки йшла коридором до сходів, уже обмірковувала, як скажу Матвію. Уявила карі очі, сповнені подиву та радості.

Матвій любив дітей. Такі чоловіки зазвичай перетворювалися на зразкових чоловіків та чудових батьків. Так, він неодмінно зрадіє. Адже не раз натякав, що було б добре завести дитину… колись.

Усміхаючись, я штовхнула двері — важкі з масивним довідником — і вийшла надвір.

В обличчя дихнув вологим вітром лютий. Він цього року видався сльотавим, напіввесняним, і хибно натякав на раннє потепління.

Виходячи зранку з дому, я необачно одягла жовтий фетровий піджак замість дутої чорної куртки з гумкою на талії. Опам’яталася вже на вулиці, але повертатися не стала — погана прикмета. Втім, від будинку до клініки недалеко, лише кілька зупинок.

Ні, усе ж додому. Приберуся, речі виперу, заразом подумаю, як сказати Матвію. Я рішуче попрямувала в бік зупинки, а потім побачила його. Близько. Надто близько — на відстані метра. Біля самих дверей. Відступати було нікуди.

Барвисте майбутнє, намальоване уявою, відразу потьмяніло і звузилося до розмірів м’ячика для гольфу. Як я могла подумати про щастя, коли бог відкинув мене?

Погляд — завжди прямий і зухвалий — ковзнув байдуже, ніби його володар і не знав мене зовсім, а потім повернувся й зупинився на моєму обличчі. Я зіщулилася від відчуття беззахисності, але здивувалася, наскільки приємним воно було. Наче я знову опинилася в коконі, який він сплів. Залежна дівчинка.

— Поліна? — здивувався Влад, пропускаючи жінку в каракулевій шубі. — Що ти тут робиш?

— Була в лікаря.

Я сказала це і видихнула. Пульс віддавався у вухах неприємним стуком, легені наповнилися свинцем, звуки міста стихли, поступаючись місцем тиші, що давила. З Владом завжди так. Жердина, прірва, канат. І я в ролі акробата.

— Захворіла?

— З чого ти взяв? — промимрила я, а потім зрозуміла, наскільки дурним було питання. — А, клініка… Ні, не захворіла. Приходила на консультацію. А ти тут у справах?

— Один хороший друг працює в клініці.

Влад оглянув мене з ніг до голови й завмер. Злегка насупився — здалося, здивовано — а за мить знову став звичайним Владом. Привітним та відстороненим. У голові виникла шалена думка: він здогадався. Зрозумів. Дурня, звичайно. Термін маленький, та й під верхнім одягом нічого не видно.

Але все ж таки стало ніяково, захотілося втекти, сховатися. Зачинитися у двокімнатній квартирі, яку ми знімали з Матвієм. Сісти біля підвіконня біля вазонів із фіалками, обійняти великого плюшевого сича, випити чаю. Вгамувати тремтіння. Сказати собі: «Бачиш, нічого страшного. Ти жива. Усе минуло».

Я зіщулилася: чи то від пронизливого зимового вітру, чи то від хвилювання.

Влад глянув у вічі, усміхнувся. Поправив рукою скуйовджене вітром світле волосся. Звичний жест. Занадто звичний…

— Маєш добрий вигляд. Працюєш?

— Офіціанткою в кафе. Наступного року збираюся вступати до університету. Вчитися ніколи не пізно.

— Правильно.