Частина 10.1

Краї майданчика раптом засвітилися мертвотним зеленим світлом, через що навколишня реальність стала схожою на дешевий спецефект чи психоделічну галюцинацію. Зрозуміло, пройти крізь цей контур не змогла ні Принцеса, ні Дракон. Коло пару разів блимнуло і стало звужуватися до центру, де стояв вівтар.

— Я стільки років ішов до своєї мети, — проголосив тим часом Лиходій абсолютно патетичним тоном, — терпів злидні, приниження, сором і насмішки. На мене чекає тільки слава, багатство і загальне поклоніння! Вам не під силу зупинити мене, я — сама невідворотність!

Принцесу і Дракона невблаганно підштовхувало вперед до вівтаря та Лиходія. Вони пробували впиратися, штовхатися ногами, навіть перескочити перешкоду, але все було марно. У якийсь момент Принцеса відчула у своїй долоні гладеньку поверхню клятого кристала і з подивом обернулася до Дракона.

— Я не дозволю цьому маніяку зашкодити тобі! — видихнув він тихо, пропалюючи дівчину таким поглядом, що у неї холод по тілу прокотився. — Навіть ціною власного життя!

І Дракон перекинувся. У того самого зубастого, ікластого, шипастого ящера. Секунду його морда з вертикальними зіницями ще була біля неї, а потім Дракон відчайдушно кинувся на Лиходія, шиплячи, кусаючи й палахкотячи полум’ям.

Зав’язався відчайдушний бій. Чаклун щосили жбурляв бойові закляття, які в замкнутому просторі безжально рикошетили в усе підряд. Принцеса від жаху заплющила очі й сповзла по стінці, що світилася, на підлогу — їй стало дуже й дуже страшно.

— Це просто сон, просто сон, — бурмотіла вона, — я зараз прокинуся, мене відкачають, це все просто гра моєї уяви, дитячі жахи з підсвідомості…

Вона раптом осіклася, розплющила очі й втупилася в кристал у своїй долоні. Голова запрацювала з винятковим спокоєм. Вівтар же ось він, поруч. Куди там артефакт сунути треба? Ось у цю ямку? Наче підходить. Щось клацнуло, загуло, і над пристроєм почали підійматися світні завихрення іскор.

«Будемо сподіватися, що це так і має працювати, і я не викликала магічного короткого замикання, — подумки благала Принцеса. — Як він казав? Треба дати магічним полям стабілізуватися, так? Жовті іскри — це вже стабілізувалося чи ще ні?».

Над головою клацнуло. «Ні, ще не стабільно — колір поки що змінюється».

Дракон тонко заверещав, і праве крило його безсило обвисло.

«А червоний — уже краще?»

На край вівтаря впав відірваний шматок плаща з каптуром. 

«Ну давай же, давай, давай! Вмикайся в ім'я всіх богів!».

Секунди тягнулися, як роки. Принцеса заворожено спостерігала, як світіння навколо каменя переливається всіма кольорами веселки. Дівчина мріяла лише про одне — встигнути до того, як Дракон і справді загине. Серце важко й лунко калатало в грудях, в голові хвилями прокочувалися спазми болю, але Принцеса навіть не помітила цього. Нарешті, через неймовірну нескінченність у пару хвилин завдовжки, іскри забарвилися в ніжно-зелений і завмерли на місці.

Є! Стабільно!

Принцеса підняла очі й примірилася, як би зручніше вхопити Лиходія. Їй пощастило: Дракон якраз згріб свого супротивника лапою і притиснув до вівтарного каменя. Принцеса не знала, що і як треба робити правильно, а тому вирішила діяти навмання. Вона просто схопила Лиходія за руку і з усього серця, щиро й сильно ПОБАЖАЛА.

Вівтар здригнувся, Лиходій здригнувся, Дракон здригнувся. Майданчик на мить забарвився сліпучим зеленим спалахом, пролунав вибух, і все поринуло в темряву.