Частина 8

Принцеса від несподіванки підстрибнула мало не до стелі. Так, їй не здалося, це справді був Дракон — живий, здоровий і страшенно лютий. Очі навіть у темряві метали блискавки, брови насуплено зійшлися над переніссям, ніздрі аж роздувалися. Зараз крізь його гарне обличчя явно проступили риси зубастого динозавра. «Чого це він? Ревнує, чи що?», — майнули в її голові перші підозри.

— Кокетує вона з ним, із викрадачем! Хоч би поцікавилася, що зі мною сталося! — Підозри радісно закивали головою. — Чи живий, чи здоровий…

— Та я і так знаю, що живий-здоровий, ще вчора з’ясувала, — жіноча вередливість змусила Принцесу влаштуватися в камері якомога красивіше.

— Та невже? — Дракон трохи збавив оберти, і його обличчя знову стало звичайним, людським. Ну, тобто нелюдськи ідеальним і гарним.

— Поки ти вештався невідомо де, до речі.

— Тоді гаразд. А чого він взагалі про тебе піклується, годує, одягає?

— Та для тебе ж, дурна ти голово. Щоб ти прийшов мене визволяти, закляк від щастя, а він у тебе артефакт відібрав. До речі, а на чорта тобі-то цей камінь?

— Сам не знаю, — розгублено промимрив Дракон. — Як торкнувся, так і не захотілося віддавати. Не дарма ж цей балахончик за ним полює, мабуть, це щось цінне.

— І ти вирішив поцупити, раз цінне? — скепсис так і сочився в тоні Принцеси. — Клептоманія, значить?

— Та ні, — образився Дракон, — не в тому сенсі. Цей чаклун — він же поганий, розумієш? І, мабуть, зробити щось погане хоче. А я можу цьому завадити, може, багато життів врятую. І взагалі я на нього ображений: вирвав із мого світу, жінкою прикинувся, спокусити намагався...

— То це з ним ти в тій таверні «шури-мури» розвів? — зареготала Принцеса, повертаючи Драконові його ж докір. — Ти з цих, чи що? Які по мужиках пруться?

— Дурна! Кажу ж: він жінкою прикинувся, дівчиною! Звідки мені було знати?

— І як далеко все зайшло? Ви, ну, — вона зробила загадкові очі, — того?

— Що «того»? — Дракон став похмурішим за дощову хмару.

— Ну, — Принцеса зобразила руками щось не зовсім пристойне, — до горизонтальної площини довели своє знайомство?

— Тьху ти, — почервонів Дракон. — Зовсім дурна?

— Та годі тобі, я сучасна людина з прогресивними поглядами. Все розумію, тут нічого соромитися.

— Звісно нічого! — відрізав Дракон. — Бо нічого й не було. І якщо ми з цією темою закінчили, то тебе взагалі рятувати чи ні?

— Чекай, — до Принцеси різко повернулася вся серйозність. — Ну відчиниш ти ці ґрати, а далі? Тут напевно є сигналізація якась магічна або ще щось підступне. Куди ми потім? Нам же треба розібратися до кінця, що робити з артефактом і як додому повернутися. Ти щось дізнався на цю тему?

— Я бібліотеку знайшов. Там багато книг, можна про портали почитати та звалити, поставивши захист, щоб він нас не знайшов.

— А камінчик?

— Не знаю. Я взагалі не знаю, куди його тепер подіти. На місце повернути?

— Гм, — Принцеса пройшлася камерою туди-сюди. — Давай так: ти тупай у бібліотеку, шукай, що там треба для порталів та захисту, а я спробую розговорити нашого дорогого друга, щоб зрозуміти, що ж ти там таке спер. До речі, покажеш?

Дракон слухняно простягнув камінчик крізь ґрати. Принцеса взяла штуковину в руки, покрутила, подивилася на світло і зі зітханням повернула:

— Нічого не відчуваю. А ти його якось просканувати магічно і зрозуміти, навіщо він потрібен, можеш?

— Ні, і не тому, що погано вчився. Артефакторика взагалі складна й непередбачувана наука.

— Буду мати на увазі.

Дракон забрав камінь і засунув у кишеню штанів.

— Я зараз піду шукати книги, а до тебе повернуся вночі, добре?

— Добре, — Принцеса усміхнулася і раптом кинулася до ґрат, поки Дракон не встиг піти нагору. — Гей, стій! — вона простягнула руку, забувши, що Дракон для неї нематеріальний. Дракон теж забув і спробував її руку впіймати. Передбачувано, нічого не вийшло, і обоє хором зітхнули. — Ти вибач, що сміялася з тебе, і дякую, що не кидаєш.

— І ти вибач, що нагримав. Зрештою, тобі теж у камері несолодко. І взагалі, ця сукня тобі неймовірно личить.

— Дякую. І, Драконе, будь обережним.

— Ти теж, Принцесо.

— Мир? — усміхнулася вона.

— Мир, — відповів Дракон.

Вони перезирнулися — і щось таке невловне промайнуло в тих поглядах, від чого зазвичай у животі пурхають метелики й тілом котиться незрозуміла спека. Але, звісно, обоє про це промовчали.

Скромники. Ех.