Частина 3

Парочка викрадених жертв замість того, щоб потрапити в комфортні та затишні окремі камери у підвалі вежі, перемістилася в той самий світ, де тихенько лежав артефакт. Та не просто так перемістилися, а вдвох. Ще не просто вдвох, а повипадали, поганці, на одну галявину. І познайомилися, що взагалі не було передбачено. І зрозуміли одне одного — взагалі незрозуміло як. Вони ж із різних вимірів, ну що за дурниці? Тут в одному світі десятки різних мов, але ж ти ба:  цвірінькають, мов ті співочі пташки, наче пороблено їм магічне щастя. 

Лиходій кисло скривився, розглядаючи потраплянців у кулі. Тупають собі поряд, зуби гріють, жартиками обмінюються. Тьху! Дивитися гидко. Треба терміново щось придумати. Інакше вони так прикиплять одне до одного, що всі плани Лиходія підуть на… Словом, в довгу пішу еротичну подорож.

Не гаючи часу, Лиходій квапливо створив собі перехід у бажаний світ. Час підтискав, Лиходій нервував і, мабуть, знову десь із магією схибив. Або день просто був не його: ретроградний Меркурій чи спалахи на Сонці. Коротко кажучи, з порталу Лиходій вийшов цілим і неушкодженим, але от зовні…

Втілився Лиходій у чужому тілі. Симпатичному, молодому, але жіночому. З довгою чорною косою до п’ят, грудьми десь четвертого розміру, пишними стегнами та перлинно-білою шкірою. Прям кров із молоком — згуба й радість для чоловічого ока. Усвідомивши масштаб чергової капості від всесвіту, Лиходій аж завив уголос. Якщо раніше він планував схитрувати й поневолити двох нещасних чужинців силою, то що тепер йому робити? Залякати Дракона сліпучою усмішкою? Погрожувати Принцесі перемогти її на місцевому конкурсі краси? Сміх та й годі.

Хоча, постривайте.

Від абсурдності того, що відбулося, Лиходій аж замислився. Ну, жінка він тепер, і цілком симпатична, хіба краса — це не зброя? Грець із нею, з Принцесою, потім розберемося, куди її діти. А от Дракона, може, і змушувати співпрацювати не доведеться. Приручити, спокусити, вмовити — і ось уже закоханий камін з крилами сам помчить діставати йому артефакт!

Лиходій створив собі ілюзорне дзеркало, прискіпливо оглянув відображення, покрутився, округлив величезні чорні баньки, склав пухкі червоні губки «качечкою», прицмокнув, махнув довжелезними віями та, задоволений ефектом, вирушив на штурм юного й недосвідченого драконячого серця.

Тим часом солодка парочка дісталася до містечка, точніше, села. Гордо протупавши до центральної площі, вони застигли в нерішучості. Оселі жахливого мага-викрадача тут не спостерігалося, зате знайшовся трактир. І ярмарок, і купа народу. Пощастило, до речі, що жили тут такі ж люди, як Принцеса та Дракон, принаймні зовні. Одягнені, щоправда, були абияк, мабуть, тут зі стилем та модою не заморочувалися. Тож ні Дракон із напівголим торсом, ні Принцеса у злегка порваній майці та джинсах-скінні особливого фурору не викликали. Так, в’ялий інтерес, не більше.

— І що робимо тепер? — розгублено оглядаючи ятки, запитав Дракон.

— Гадки не маю, ти у нас спец із магії. Як взагалі мага шукати?

— Сканувати аури можна або оголошення у газетах почитати. Або почекати, поки він сам нас знайде.

— А ми його точно впізнаємо?

— Ауру складно замаскувати. Можна, звісно, але мало хто цим переймається. Маги пишаються своєю силою.

— Це у твоєму світі, а тут — зовсім не факт, — із сумнівом зауважила Принцеса. — Може, тут є інквізиція, і бути магом — соромно чи небезпечно.

— Це навряд чи, — Дракон вказав на вітрину з купою підвісок та оберегів найрізноманітніших форм, розмірів, кольорів та фасонів. — Це захисні, приворотні та відлякуючи амулети. Якщо їх тут продають, то магія щонайменше законна.

— Залишається покластися тільки на твій досвід, — погодилася Принцеса. — Тоді ходімо чи що, дізнаємося ціну кімнати в готелі, а то вже пообідній час, а я не хочу спати на вулиці. Ось тільки з грошима не знаю, що робити. Мої тут навряд чи приймуть, вони паперові.

— Це як? — не зрозумів Дракон.

— Це як обіцянка грошей в обмін на іншу обіцянку грошей під обіцянку, що десь ті  справжні гроші таки є. Хоча насправді їх немає, є тільки кольорові папірці та електронні цифри на екранах. Але працювати за них треба, як за справжні. І товари віддавати, наче тобі справді платять.

Дракон вирячив очі. Принцеса зітхнула:

— Складно пояснити. Якщо коротко: у своєму світі вже монетами з дорогоцінних металів не платимо. А у вас як?

— У нас золото, срібло, коштовності, магічні жетони. — Він роззирнувся, спостерігаючи за покупцями. — Тут, мабуть, теж.

— Значить, буду домовлятися про відробіток. Можу на кухні допомогти, чи ти дрова нарубаєш. І пара золотих прикрас ще є, — Принцеса з гордістю продемонструвала крихітні сережки, за драконячими мірками взагалі майже лялькові.

«А шкода, — подумки зауважив Дракон, доходячи неочікуваного висновку: — Треба буде їй щось солідніше подарувати. Як сувенір. На згадку про перше переміщення, звісно». Але вголос промовив:

— Почекай. Може, ще не знадобиться, — і рішуче пішов у бік трактиру.