5.Ключі

Дорога від салону краси «Олена» до «Домашньої кав’ярні» виявилася несподівано коротшою. І це стосувалося не лише затраченого часу, але й шляху, котрий я подолав.

Уже за кілька хвилин після того, як я покинув салон, я неначе втратив зв’язок із реальністю (що, скажу я вам, вкрай небезпечно, коли ти за кермом), а коли зрозумів, що щось не так, мій байк під’їжджав до кав’ярні.

«Цікаво, що сталося?»

Щось таки сталося, але з’ясування обставин я вирішив відкласти на потім. Зараз мене переповнювала буря емоцій, і мені кортіло поділитися ними зі своїми новими друзями.

Зустріч із Вандою виявилася не просто продуктивною, а перевершила усі мої очікування. Я не тільки знайшов свій ключ, їх виявилося…

Дзень-дзінь-дзень.

Над моєю головою загойдалася музика вітру, відволікаючи мене від роздумів.

Заглушивши мотор, я зняв шолом, сховав до кишені ключі, та попрямував до дверей «домашньої». Але не дійшовши до порога двох кроків, мене раптово осяяло. Тож, довелося відступити на край тротуару.

Мій погляд пройшовся по будівлі кав’ярні. Вона була такою ж, як і завжди. Хоча ще з першого дня я знав, що це не звичайна будівля, усе ж для людського ока, в ній не було нічого особливого. Але у внутрішній кишені куртки лежали окуляри. Ті, які першими відгукнулися на мій доторк. Ті, завдяки яким, я зміг по-іншому поглянути на світ довкола.

Не гаючи часу, я одяг їх і знову глянув на «домашню».

- А щоб тебе… - вирвалося саме собою. – Пам’ятаєте Бабу Ягу і її хатинку на курячих лапах? Так от, те, що зараз стояло переді мною узагалі на неї не схоже. Це була триповерхова прямокутна будівля зі скла та металу. Повна світла та простору. Складалося враження, наче офісний центр об’єднали з оранжереєю. Стоячи на тротуарі, я бачив, як всередині сиділи відвідувачі, пили каву та чай, смакували домашню випічку або замовляли гарячий обід. На другому поверсі знаходилася картинна галерея. А на третьому – бібліотека.

«Здається, у мене з’явилося чимало запитань.»

Не гаючи жодної хвилини, я рушив у кав’ярню. Зачинивши за собою двері, вирішив спершу оглянути приміщення із середини. Усе було так, як я щойно бачив, стоячи на тротуарі. Але варто було скинути окуляри, будівля одразу набувала знайомого вигляду.

Повернувши голову, я глянув на совеня.

- Доні, привіт. – Коли мій зір зосередився на пташеняті крізь скло окулярів, я дещо розгубився, та вирішив поки не подавати виду. Довкола совеняти формувався напівпрозорий ореол людиноподібної істоти. Маленького зросту, десь 40-50 сантиметрів заввишки, бородатий чоловічок, наче з дитячого мультика, сидів на поличці, прикріпленій до стіни і безтурботно хитав ногами.

- Приперся. Здоров, малий. Давно мої очі твого писка не виділи. Хоч би шо приніс, а то тільки ходиш туди-сюди, наче тут медом намазано. А ше ці, - голова чоловічка кивнула на відвідувачів, - ходють тут, то їм чаю, то їм кохве. Та я в їх роки домашнього самогону та з цибулею, і до роботи. А це шо, паньство, тьху! Понавчалися тіко сидіти, і в тих своїх телефонах клацати. Ні тобі побалакати, ні писка комусь набити. Сором, тай годі.

Я ледь стримувався, аби не виказати себе. Тому, простягнувши руку, добряче потріпав «совеня» по голові, пальцями скуйовджуючи пір’я.

- Знав би я, в чому моє щастя, тримав би язика за зубами. Вранці ти мені більше подобався. – І не очікуючи нової порції нестримного базікання, швидко попрямував всередину зали. Та за кілька кроків знову закляк.

- Ти вже повернувся? – Жіночий голос торкнувся моїх вух. – Як з’їздив?

Цей голос. Він був знайомим і далеким одночасно. Звісно, він належав Мелісі. От-тільки моя знайома, була мені незнайомою. Зараз я бачив перед собою жінку, дуже схожу на ту, з якою я спілкувався останні два місяці, але…

Перше, що кидалося у вічі, це її яскраво зелені, майже салатові зіниці. А ще, її русяве волосся, з зеленкуватим відтінком і польовими квітами, вплетеними в нього. Обличчя, всіяне ластовинням було напрочуд молодим та рум’яним. А її щира посмішка, теплою та рідною.

Сукня жінки, насправді була льняною, із вишитими орнаментами на комірі, рукавах та подолі. Це була не звичайна вишивка, яку можна замовити в магазині, чи купити на ринку. Ні! Символи, що прикрашали сукню були древніми, як ті, що я бачив у підручнику з історії, вивчаючи Добу Трипілля, скіфів і дохристиянських вірувань. Поверх сукні був одягнути фартух темно-зеленого кольору. І він мав кілька глибоких кишень. Він не був кухарським, а належав травниці.

«То он, які вони, травниці?»

- З тобою все добре? Чому ти в окулярах? З кимось побився? Чи це…

Мабуть я забарився із відповіддю, змусивши Мелісу хвилюватися.

- Все добре. З’їздив не даремно, але манікюр не робив. Ні з ким не бився і так, це те, про що ти думаєш.

Позаду жінки з’явився Любомир. Його рука дбайливо лягла на її стан, а темні, майже чорні очі уважно вивчали мою скромну персону. Я вивчав його у відповідь. Але, як виявилося, Любомир – він і є Любомир. Так, трохи молодший, але на тому все. Що особливого в відунові? Як зовнішньо я мав би його відрізнити від інших? Не запускати ж йому бороду до колін і палицю в руках тримати?!

На чоловічому обличчі з’явилася усмішка. Мабуть вираз мого обличчя його потішив.