4.Ванда

Салон краси «Олена» був за кілька кварталів від «Домашньої кав’ярні».

Я знав, що мені сьогодні доведеться мотатися по місту, тому на роботу приїхав на своєму байку. Це краще, ніж пішки чи маршруткою. Він дозволяв протиснутись між авто, швидше долаючи затори.

У місці призначення на мене чекала червона п’ятиповерхівка, на першому поверсі якої було викуплено та перебудовано кілька квартир під салони, офіси та аптеки. Звична практика.

Потрібний салон теж знаходився в одній із них. Фіолетова вивіска на фасаді і прилаштовані металеві сходи не дозволяли заблукати. Зупинивши свій байк поряд із будинком, я попрямував до салону.

Коли під натиском моєї руки вхідні двері відчинились, над головою ожив маленький дзвіночок. Переступивши поріг, я опинився в світлому просторому холі з кількома кріслами, великим дзеркалом і столиком із тераріумом. Звідти на мене зиркала синьо-зелена ящірка. Мабуть завезена, бо не думаю, що в Україні водяться такі великі. Щоправда, я такий експерт, що відрізняю ящірку від змії за наявністю лапок, від жаби – хвостом, а між собою – за кольором та довжиною. Ця – велика. Вона не відводила свого лупатого погляду. Коли я помахав їй рукою, ящірка висунула язика і демонстративно відвернулася.

З бічних дверей вийшла дівчина в офісному наряді. Лілова блузка, темно-сині жилетка та спідниця і хустинка, зав’язана на шиї. Довге чорне волосся пасмами спадало на тендітні плечі. Яскрава усмішка з’явилася на вродливому обличчі.

- Добрий день. Я записаний на прийом до Ванди.

- В’ячеслав?

- Так.

- Ходіть за мною. – Дівчина граційно обернулась і вказала на двері, з яких вийшла перед цим.

Я попрямував за нею, а мої очі мимоволі ковзнули вниз, затрималися на відсутніх складках спідниці, пройшлись по гладеньким ніжкам і, врешті-решт, зупинилися на мініатюрних балетках.

«Не каблуки?»

Погляд знову ковзнув угору, торкнувся звабливих вигинів дівочого тіла, і…

«Твою ж…»

На мене дивилася пара глибоких карих очей.

«Коли вона встигла обернутися?»

Я приготувався до словесного нападу, але дівчина мовчки вказала на два крісла біля круглого журнального столика. І від цього мої вуха зашарілись.

- Можете діставати свої речі.

«То вона і є Ванда?»

Ми вмостилися у крісла. На краю столика я поставив свій шолом та шкіряні рукавиці (без пальців), які одягав завжди, коли брав байк, незалежно від пори року. Розстібнувши рюкзак, спочатку я намагався діставати запхані в нього речі поодинці, а потім перевернув його і висипав усе разом. Я легенько провів рукою, розгортаючи утворену купу.

- Це речі, які я найчастіше використовую або які мені подобаються. Вони усі мої.

- Було б дивно, якби вони були чужими. – Усміхнулася дівчина.

- Справді, - ніяково почухав потилицю, - то, що мені робити?

- Потрібні не просто речі, які Вам належать, а ті, що викликають у Вас сильні емоції або спогади. Із усього цього оберіть п’ятнадцять дійсно важливих речей, які Ви не бажали б втратити.

«15…із того, що тут є і насправді мені важливе? Х-м..»

Я провів рукою над речами, потім зарився пальцями в їх купу, і витяг першу, що вони схопили. Срібний ланцюжок.

«Колись на нім був медальйон, але загубився.»

- Цей ланцюжок мені подарувала бабуся на моє 16-ліття.

- Добре. Які емоції він викликає?

- Ностальгію... можливо, сум. Та найбільше – тепло.

- Гаразд, можете обирати інші речі. Не думайте про способи їх застосування. Це – потім. Ще не відомо, чи взагалі якась із обраних речей підійде на роль ключа?

Слова Ванди мене ніяк не зачепили, адже я вже пробував активувати ці речі сам. Нічого не вдалося. Тому і зараз, обираючи серед усього лише півтора десятка, все ще не вірив, що мені це допоможе.

«Можливо Любомир і Меліса помилилися і я ніякий не ключник?»

Ця думка знову майнула в моїй голові. Уже не вперше за останні три тижні.

- Це не так. Ви точно ключник, просто Ваш дар ще потрібно активувати.

Я розгублено глянув на Ванду.

«Невже вона почула мої думки?»

- Не хвилюйтесь. Я не читаю думок. Вони написані на Вашому обличчі.

«Точно читає! Хоч би нічого дурного не подумати. Ото буде сорому!»

Здається, я починав панікувати. Дуже неприємне відчуття, коли усвідомлюєш, що хтось може залізти тобі в голову. Аби не думати про це, я повернувся до речей і продовжив зосереджено діставати їх із загальної купи.

Спливло ще трохи більше двадцяти хвилин, перш, ніж я закінчив. П’ятнадцять вибраних речей лежали окремою гіркою, тоді як решту я згорнув назад до рюкзака.

Ванда вдоволено кивнула.

- Тепер акуратно розкладіть їх на столі таким чином, щоб вони не торкались одне одного.