3.Стажер

Наближався листопад. Знову задощило. Дні були похмурі, вогкі, прохолодні. Та я тим не переймався. Не було часу. Вранці біг до універу, а після пар – одразу до кав’ярні.

Третій тиждень минав з того часу, як я влаштувався помічником до Меліси та Любомира. Допомагав готувати напої, подавати їх клієнтам, прибирати залу та мити посуд. Інколи, готувати їжу. Але головним моїм обов’язком на початку стало – пізнання.

Я спостерігав за відвідувачами, вивчав картини, слідкував за зв’язком між світами. Навчався розпізнавати аури. А за їх типом та насиченістю, визначати істоту перед собою. Як виявилось, люди були лиш часткою серед інших видів, що населяли Землю.

- В’ячеславе, що бачиш? – Запитав Любомир, кивнувши на відвідувачку, що замовила чай з лимоном і рогалик з малиновим варенням. Замовлення подала Меліса, тому ми могли стояти осторонь і тихо говорити.

- Жінка 55-57-и років. Сіра аура з трьома чорними колами, жовтими та червоними цятками…Знову ця сіра аура.

- Нічого не вдієш.

- Знаю, але вона на кожному. Малому і великому. На усіх. Коли йду містом, одразу бачу туристів. Їх аури сяють на фоні решти.

- Бо в усіх один біль. То, що по аурі?

- Чорні кола – це втрати. А вкраплення – свіжі проблеми зі здоров’ям.

- І який підсумок?

- Хіба це не твоє з Мелісою призначення?

- Глянь, який розумник. Наче ти зі своїм розібрався.

- Де там! Було б це так просто.

- Призначення – це і дар, і випробування. У кожного воно своє. Немає важчого чи легшого. Є лише прийняте та відкинуте. Ти своє прийняв, то ж не жалійся, а дій.

«Мотиватор хр…ів»

- На словах, то гарно і просто. А як допомогти жінці, котра втратила рідних? А хвороби? Їх причиною є її психологічний стан. Доки аура залишатиметься сірою, хіба наші спроби не будуть марними?

- Не значними – так, марними – ні! – З докором відповіла Меліса, почувши нашу розмову, - якби вони були зрячими, наша допомога мала б більшу користь. А так чаї з випічкою навіть із нашими здібностями не дієвіші за вітаміни від зубного болю. Але ти, - жінка на мить завагалася, - коли повністю оволодієш своїм даром, зможеш зцілювати навіть без дотику.

Зрячі – цей термін був одним із перших, що я почув, коли став стажером. Стосувався він людей та інших істот, які могли бачити аури, відчувати перетини світів, володіли здібностями, що виходили за межі їх виду.

Меліса та Любомир були зрячими. Травниця та відун володіли «Домашньою кав’ярнею» для того, аби допомагати нужденним. Агата, сестра Меліси, була провидицею. Я ж мав стати ключником. От тільки…

У Меліси були її трави, Любомир мав очі та цілий стос книг. Ворожки користувались картами, рунами чи кулями.

Мені ж, як ключнику, потрібен був ключ, а ще двері та замок. Дверима були світові бар’єри, замками – аури. Тож, якщо з останніми було більш-менш зрозуміло, не вистачало лиш досвіду, то ключа я досі не знайшов.

Як пояснили мені Меліса та Любомир, ключ – це індивідуальна річ, яку може використовувати лише даний ключник. Не було такого предмету, який можна було б передати від одного ключника іншому зі словами «користуйся на здоров’я».

Тому перша і досі не вирішена проблема, з якою я зіштовхнувся – пошук важливого для мене предмету, котрий би виконував роль ключа.

- Гаразд, - мовила Меліса, - ти взяв те, що я просила?

- Звісно, - відповів я, вказавши на рюкзак, з яким я сьогодні з’явився в кав’ярні, забитий різними дрібничками.

- Добре, тоді тримай, - жінка простягнула мені фіолетову візитку, - за годину маєш бути на місці, я записала тебе на прийом.

На отриманому картонному прямокутнику було надруковано «Салон краси «Олена», адреса, години роботи та телефон.

- Вважаєш, мені потрібен манікюр?

- Зовсім трішки, - засміялась Меліса, - тобі вже час.

Я швиденько скинув робочий фартух, одягнув куртку, накинув на плечі рюкзак.

- Тоді чекайте мене з новим іміджом.

- Майстра звуть Ванда. – Уточнила на прощання Меліса.

«Навіть не через «г»?»

- Бувай, Доні. – махнув я рукою совеняті, відчиняючи двері.

- Угу.