2. Ключник

З тієї зливи спливло два тижні. «Домашня кав’ярня» перетворилася на моє улюблене місце відпочинку. Сюди я навідувався з друзями, почитати книгу, чи просто згаяти час. Меліса та Любомир – подружжя господарів кав’ярні – стали добрими знайомими.

Жовтень багрянив листя у сонячні кольори та балував перехожих останнім теплом бабиного літа.

Вихідний розпочався ближче до полудня, а коли я вийшов з квартири, шлунок нагадував про себе відчуттям голоду. Та я знав місце, де були не лише запашна кава, ароматний чай, смачна випічка, але й гарячий обід. Не певен, що він був доступний усім відвідувачам Домашньої, але мені таланило.

Дорогою, забіг до риболовного, аби взяти кілька смаколиків пернатому малому. Коли я вперше дізнався його кличку, стало навіть трохи шкода пташину.

- Доні. – Відповів Любомир, стримуючи посмішку.

- А чого «Доні»?

- Ну так він окрім «угу» теж більше нічого путнього сказати не може. А ще отой його жовтавий чубчик між вух.

- Доля не шкодує навіть таких малюків. – зітхнув я, співчуваючи.

З того часу я інколи підгодовував Доні різними хробачками-комашками, аби якось згладити його психологічну травму.

- Сподіваюсь, коли ти виростеш, будеш мудрішим і скористаєшся правом на зміну імені. – шепотів совеняті, коли поруч нікого не було.

- Угу.

- Добридень! - Привітався я з порогу, відшукавши поглядом знайоме подружжя.

- Привіт. – махнув рукою совеняті, віддавши жирну личинку.

- Угу. – Вдоволено примружився Доні, ковтаючи гостинець.

- Ех, тобі ще вчитись і вчитись.

- Знову ледарював? – Запитала Меліса.

- Так вихідний же.

- Голодний, мабуть?

- Звісно, - відповів за мене Любомир, - студенти завжди голодні. Привіт, хлопче. Сідай, зараз принесу гарячого.

- Я допоможу.

- Не варто.

Мені залишилось лише кивнути у відповідь та сісти з столик. Погляд пробігся по залі, зупинився на стінах.

«Ці картини!»

Щоразу споглядаючи їх, мене не полишало відчуття, що кожна із картин як окремий світ, що існує лише на палітрі. Вони наче мали власну душу, свій норов, історію та ціль.

Не те, щоб я розбирався в живописі чи сильно ним цікавився, але ці картини не залишали мене байдужим.

- Мелісо, - як тільки думка майнула в голові, одразу її озвучив, - хто їх автор?

- Моя старша сестра, Агата. Подобаються?

- Справа не в тім. Я ніби чую їх.

- Що ж, - жінка, здається, не була здивованою, - ти спершу пообідай, а тоді ми поговоримо.

Цікавість – цікавістю, але шлунок нею не наповниш. Тому я не став заперечувати.

Гарячий бульйон, картопляне пюре з відбивною, порція вареників із сиром та сметаною і компот із сухофруктів – що ще потрібно студенту для щастя?!

- Гарного дня. Будемо раді бачити вас знову. – Може то, що я не відводив погляду від страв, та доки я обідав, навіть не помітив, як кав’ярня спорожніла. Меліса провела останнього відвідувача, зачинивши двері, повернула вивіску на «зачинено».

Любомир теж полишив прибирання посуду, узяв чашку чаю, і удвох з дружиною підсіли за мій столик.

- Дякую за обід. Було смачно.

- На здоров’я.

- Перш, ніж ми почнемо, Славко, хочу попередити, що після цієї розмови твій світ може змінитись. Ти справді готовий до цього? – Запитав Любомир.

- Мій світ і так непостійний. Він змінюється незалежно від бажань чи вибору. Тож, чому б і ні? Адже, якщо я не отримаю відповідей, хіба це не гризтиме мене?

- Це дійсно не прості картини. Яка з них першою привернула твою увагу? – Запитала Меліса.

- Картина ночі, - відповів я і глянув на полотно. Синьо-чорне небо всіяне дрібними зорями. Пухкі хмарки відділяють молодий місяць від просторо степу. На мить я завагався, - коли вперше забіг сюди підчас зливи, з цієї картини на мене дивилися смарагдові очі, та зараз їх немає.

- А що сьогодні?

- Млин, - я кивнув на іншу картину, - вітер крутив його вітряк.

Меліса і Любомир переглянулися. На їх обличчях з’явились усмішки.

- Ключник. – Мовили вони одночасно.

- Що? Хто? – Не розуміючи, що це значить, я відчув, як шалено забилося серце.

- Ти можеш бачити крізь межу світів. І не лише це, а значно більше. Та спершу, випий чаю. – Відповів Любомир, і подав чашку, яку досі тримав.

Я обережно взяв її до рук, і поглянув на вміст.

Напій мав кремовий колір із рожевим відтінком. Приємний, солодкий, дещо терпкий аромат торкнувся мого нюху.

«Не може бути!»

Я, не вагаючись, зробив ковток. І світ змінився.