1. Кав’ярня

Злива не зупинялася. Холод пробирав до кісток і змушував зуби відстукувати шалений ритм.

І звідки вона, лишень, взялася?

Вранці, коли збирався на пари, світило яскраве вересневе сонце. День обіцяв бути теплим і погожим. Навіть телефон на щось подібне натякав, хоча я вже не певен.

Тож я одяг білу футболку, смугасту сорочку з коротким рукавом, світлі бриджі, взув босоніжки, і вибіг з квартири.

А тепер доводилось розплачуватись.

Спочатку сильний вітер пригнав важкі чорні хмари, а далі – раптово линув дощ.

Я ж, як на зло, вирішив сьогодні трохи прогулятися післяобіднім містом.

Довкола миттєво спохмурніло. Шум та гамір заполонили метушливі вулиці. Люди, як і я, бігли, аби заховатись від потоків холодної води, якими проливалось вересневе небо. Автівки перетворювались на водоплавні засоби. Я з подивом і заздрістю дивився на тепло одягнутих перехожих з парасолями.

«Цікаво, вони нещодавно вийшли з дому, чи уважніше слідкували за прогнозом погоди?»

Сорочка, разом із футболкою та бриджами обліпили моє майже посиніле тіло. Радували лише босоніжки, в них вода не затримувалась. Зуби починали дзиґотіти, як ложка по склянці в потязі Укрзалізниці. До квартири ще надто далеко, тому треба було швидко знайти якесь затишне і, бажано, дуже тепле місце.

Коли я оглядався по сторонам, мій слух із загального галасу виловив рятівний дзенькіт дзвіночків. Я підвів свій погляд, і зупинив його на музиці вітру, що погойдувалась під натиском зливи, віддзвонюючи свою мелодію. А поряд висіла дерев’яна вивіска «Домашня кав’ярня». Я не роздумуючи, вхопився за ручку дверей та потяг їх на себе.

Як тільки мої ноги переступили поріг, а двері позаду зачинилися, вуличний гамір одразу стих. Оголені руки та ноги одразу відчули дотик тепла.

Я оглянув залу, яка здалася мені більшою, ніж мала б бути насправді. У три ряди розташувалися п’ятнадцять квадратних столиків на дві персони кожен, прикрашені маленькими вазами із суцвіттями. Мої очі продовжували бігати кав’ярнею у пошуках звичної барної стійки, та її не було. Лиш вздовж однієї зі стін розташувався кухонний гарнітур на кілька тумбочок.

- Угу.

Я аж здригнувся від несподіванки. Зліва від мене, на прикріпленій до стіни гілці сиділо мале совеня і пильно розглядало своїми великими круглими очима мокре непорозуміння, що стояло біля дверей. Мабуть не побачивши нічого, вартого уваги, пташеня відвернуло голову і демонстративно позіхнуло.

- Вітаю. Можете присісти за вільний столик. – Поки моя увага відволіклась на совеня, до мене підійшла жіночка років сорока п’яти з сірими очима та привітною посмішкою.

- Добрий день. – Ніяково привітався у відповідь. Піді мною уже утворювалась чималенька калюжа. Я спробував зрушити з місця, як мої шкіряні босоніжки видали голосне «чвак», яке почули, мабуть, усі відвідувачі.

- Я принесу Вам гарячого чаю та домашньої випічки.

- Дякую. А чи є у Вас вбиральня?

- Звісно. Пройдіть он до тих дверей. – Відповіла жінка.

- Гаразд. Ще раз дякую.- Я поспішив у вказаному напрямку.

Вбиральня виявилася просторою. Коридор з умивальником, дзеркалом, дерев’яною шафою попри стіну. Далі, двоє дверей для чоловічого та жіночого туалетів.

Я знову зловив себе на думці, що внутрішня площа закладу не відповідає його зовнішнім розмірам. Та зараз мене більше хвилював мій мокрий одяг.

З думкою «хоч би ніхто не зайшов», я швидко скинув із себе сорочку та футболку, і викрутив їх над раковиною. Кілька разів тріпонув ними, щоб більш-менш розрівняти утворені складки.

Не допомогло.

Швидко одягнувшись, я глянув на бриджі. Вода з них стікала по оголеним ногам у босоніжки і перетворювалась у калюжу під ступнями. А під бриджами ще ж було спіднє, не менш мокре.

Мить роздумів, і за мною вже закривались двері з табличкою «Ч».

Як міг, упоравшись із мокрим одягом, нарешті повернувся до основної зали, і попрямував до найближчого столика. Сівши на стілець, вдруге оглянув кав’ярню. В очікуванні замовлення, потрібно було чимось зайняти свої думки, аби лиш не думати про холод, що відступав, але не так швидко, як того хотілось.

«Мабуть, завтра матиму нежить. Як тільки зігріюсь, потрібно буде забігти в аптеку.»

Підлога, стіни та стеля були дерев’яними. На стінах висіли картини з пейзажами та натюрмортами. Скоріш за все, виготовлені на замовлення, бо відчувався один стиль їх написання. Та й підпис в кутку кожної з них був однаковим, хоч прочитати я його так і не зміг. Щось у цих картинах було дивним, не звичним. Зараз, не усвідомлюючи того, я пильно вдивлявся у великі смарагдові очі, що сяяли на тлі чорної ночі. Цей намальований погляд видавався живим, справжнім. Він наче заворожував, затягував, поглинав…

- Ваше замовлення. - Голос жінки повернув мене в реальність.

На столі стояла велика чашка із заварником, в котрому настоювався трав’яний чай. Також на тарілочці лежав шматок медовика.

- Чай власного виробництва. Хай смакує. – мовила жінка.