7

– Микитовичу, з тобою все гаразд? – стурбовано запитує Степан всаджуючи мене в тіні одного з буків.

– Замучився я трохи? – відверто зізнаюся і щоб перевести розмову в інше русло запитую. – Ти часом не прихопив з собою щось попити? В горлі дуже пересохло.

– Маю пляшку з морсом.

Помічник всуває мені в руки ємність з прохолодним напоєм. З насолодою роблю кілька великих ковтків відчуваючи, як кисленький напій швидко вгамовує спрагу і добавляє дещицю енергії в тіло. Крекчучи піднімаюся на ноги й запитую хто ще готовий пройти в печеру. Зголошується молода жінка, з якимось на диво сумним голосом. Мабуть вона надзвичайно сором’язлива і нерішуча, бо за весь час до того не промовила ні одного слова. Що ж, хоч ця не дійматиме всілякими розмовами під час мандрівки в підземелля.

Мовчки вислухавши мої інструкції вона не стримується й стривожено перепитує:

– А там зі мною насправді нічого небезпечного не трапиться?

– Не хвилюйтеся. Ви просто трохи поспите і уві сні отримаєте відповіді на те запитання яке для вас найважливіше. Якщо щось, я весь час буду поряд. До речі, як вас звати?

– Світлана.

– Все буде добре, Світлано, – запевняю я жінку й всідаюся на долівку печери, бо навчений гірким досвідом вже не сумніваюся, що Дрімота затягне мене у видіння і цієї жінки.

Так воно і сталося, тільки тепер я здається заснув навіть дещо скоріше за саму Світлану. Цього разу невідомі сили надали мені образ дитячої ляльки зітканої з міріаду крихітних вогників. Причини сором’язливості жінки і саме такого мого вигляду стали відразу зрозумілі, як тільки-но я побачив обличчя Світлани. Воно було все вкрите червоними пігментними плямами, дуже схожими на важкі опіки. Ох, напевне і нелегко складається життя у людини з такою незугарною зовнішністю, з гіркотою подумалося мені.

– Які запитання маєш до мене? – обережно поцікавився я й спробував наскільки це можливо зменшити блискіт іскорок з яких складався.

– Хочу дізнатися, чи вдасться мені стати щасливою в цьому житті?

Наївне питання жінки загнало мене в глухий кут, бо звідки я мав знати яке майбутнє на неї чекає. Досі моїми обов’язками було бути провідником, котрий просто показує шлях до цієї печери і його незвичного озерця. Ніяким провісницьким даром я не володів і до сьогоднішнього дня навіть гадки не мав, що колись буду змушений відповідати та задовольняти цікавість візитерів. Що ж мені сказати цій бідоласі?

– А яке значення ти вкладаєш в слово «щастя»? – питанням на питання відповів я затягуючи час і гарячково міркуючи над тим, що ж мені говорити дальше.

– Те що всі інші нормальні люди, – трохи провагавшись промовила Світлана. – Коханий чоловік, дружна сім’я, милі дітки.

– Ти щось робила для того, щоб ці побажання стали реальністю?

– Знущаєтеся з мене? – в голосі жінки забриніла сльоза. – Ви хіба не бачите яка я бридка? Ні один чоловік навіть не гляне в мою сторону, не кажучи вже про якісь серйозні стосунки.

– Звідки така впевненість? Чоловіки все-таки бувають різними.

– Маю гіркий досвід ще з тих часів як навчалася в школі. Тоді єдине, що чула в свою сторону від хлопців-однокласників це – образливі прізвиська.

– Коли це ще було. В такому віці підлітки зазвичай бувають жорстокими та немилосердними. Потім світогляд у людей кардинально міняється. Зрештою зовнішній вигляд в стосунках не найголовніший чинник. Той хто має життєвий досвід цінить в інших перш за все чуйну і добру душу. А у тебе мені здається є щире серце.

– То що мені робити?

– Спробуй не зациклюватися на своїй зовнішності і не перетворюйся на відлюдника. Живи активним життям, відвідуй дружні вечірки, спілкуйся з людьми, розважайся і веселись. Поводься як казкова принцеса, а не гидке каченя, і тоді всі мрії неодмінно збудуться.

– Ви насправді думаєте, що я зможу стати щасливою? – повторює своє запитання Світлана.

– Так, – без найменшого сумніву в голосі відповідаю я, хоча в глибині душі не зовсім впевнений в своїх словах. Та єдине що можу дати зараз цій жінці це надію і віру на майбутнє. А все інше вона нехай вже спробує досягнути самотужки. Якщо цього не трапиться, то репутація підземного озерця буде суттєво зіпсована, а якщо хоч щось справдиться, то в суєті буденних клопотів вона й не згадає про візит сюди.