1.

Було то років десять тому. До Москви доводилось їздити тоді досить часто. Подорожував я «Столичним експресом» №002 Київ-Москва й повертався відповідно №001 Москва-Київ. Комфортний потяг, купе СВ. Спробував одного разу літаком — не сподобалось. Не стільки самого шляху, скільки марно втраченого часу в аеропортах. Вийшло так одного разу, що затримався я у справах, але залишатися в Москві ще на день мені дуже не хотілося, та й білет вже придбаний був. Бачу — на метро точно встигну, викликав таксі. Але ж то Москва, втрапили в затор. На вокзал я прибув хвилин за п’ять до відправлення. Вибігаю на перон — потягу нема. Мав би відразу стривожитись, та якось все на нервах увесь день, й тут вже як дібрався до перону таки вчасно, відлягло, розслабився, не придав значення. Ну подумаєш, затримуються з посадкою на декілька хвилин — буває таке. Тож, пішов ще до кіоска, придбав журнальчика в дорогу. Вже відправлятися час, та потягу все нема. От тут уже я захвилювався. Підхожу до міліціонера молоденького, питаю, що, мовляв, за бардак у вас тут у столиці, де потяг?
— Так он він, — показує він мені на хвіст потяга, що залишає вокзал.
А потім показує в інший бік, а там, на самому вході на платформу величезний плакат висить, на якому великими літерами написано, що у зв’язку з ремонтом платформи, потяг зупиняється трохи далі…
Тож, виїхав я години за дві й вже зовсім не «Столичним експресом». Щоправда, теж двомісне купе взяв, та різниця очевидна: вагони зашморгані, пилюка скрізь. Зате провідник порадував. Я вже звик до дівчат у ролі провідниць, а тут, нате вам, чоловік невизначего віку. І такий балакучий, і все в нього на жартах, на позитиві, одним словом. Такий собі потік свідомості замішаний на гуморі й дитячій безпосередності. Сумувати він не давав нікому до самого Києва. В попутники мені дістався чоловік трохи старший за мене, тобто за сорок з лишком. Я насправді не дуже попутникам радію, різні ж трапляються. Мабуть і він мав такі ж погляди, бо докучливості не проявляв. Але ж познайомились. Він ще й моїм тезкою виявився. А далі — я гортав куплений у кіоску журнал, він читав газету. Невдовзі зайшла офіціантка з вагона-ресторана, я замовив собі вечерю до купе, мій попутник теж. Коли, врешті, годині о дев’ятій принесли вечерю, я дістав з портфеля пляшку коньяку, яку припас спеціально на дорогу. Попутник від пропозиції не відмовився. Випили по чарчині, мало-помалу зав’язався діалог про все і ні про що водночас, поки не надибали на взаємну зацікавленість усілякою езотерикою. Тут вже налили ще по одній, і розмова врешті пішла предметна. Та якщо мої пізнання носили чисто теоретичний характер, то попутник міг похвалитися практичними досягненнями.
Тож, надалі я переповім його дивну розповідь про один епізод з життя, який став для нього початком життя іншого, містичного.
* * * * * *
Живу я в селі. Я не сільський, недавно труди переїхав від міської метушні. Працюю через інтернет, рід занять дозволяє таку розкіш. Будинок мій на околиці стоїть і до найближчого подвір’я далеченько. Річечка поряд, луг, ліс недалеко. Люблю вечорами сидіти допізна на вулиці й дивитись у зоряне небо. У місті такого неба не побачиш. І ось, у якомусь вересні це почалось (вже року точно й не пам’ятаю, та й то не важливо).
* * * * * *
— Мужики, чай будете? — заглянув до купе провідник.
— Будемо, — відмахнулись ми від нього, і розповідь продовжилась.
* * * * * *
Я вже засинав, коли, раптом, почув кроки у кімнаті. Сказати, що злякався — то нічого не сказати. Мабуть, кожен стикався з тим жахом, коли все німіє, а тілом пробігає морозна хвиля. Я лежав лицем до стіни, хтось підійшов ззаду до ліжка, вперся коліньми мені в спину й поплескав по плечу. Поплескав ще раз настирно. Та я не міг нічого вдіяти, тіло заклякло й не слухалося. Лише через якусь мить, через надмірні зусилля я зміг вирватися з отого заціпеніння, скочив на ліжку, ввімкнув світло. Звичайно ж, я нікого не побачив. Тіло тремтіло, серце щосили гупало по ребрах. Я встав, пройшовся по будинку, пішов на кухню, зробив собі чаю, взяв книгу, намостив подушок і сів на ліжку з твердим наміром більше сьогодні не спати. Протримався я години три, й вже під ранок став відключатись. І тут знову кроки! Та навіть не просто кроки — я чую, як з передпокою до моєї кімнати хтось біжить. Але тепер я сиджу лицем до входу і я бачу… Я бачу білу прозору субстанцію висотою з метр і обрисами, що ледь-ледь нагадують людину. І ця субстанція мчить до мене. Я не спав в той момент, я повністю контролював себе, свою свідомість і своє тіло і тому я зміг прийняти єдине правильне в той момент рішення і втілити його — я закричав. І все щезло. А в мене знову калатає серце і тремтять руки.
* * * * * *
— Ваш чай, — знову провідник. — О, журнальчик! Можна я візьму почитати?  
— Та бери, — вже шипів я від роздратованості.
Провідник, нарешті, зник за дверима і розповідь продовжилась.
* * * * * *
Наступну ніч чекав з жахом, і не помилився в очікуваннях. На жаль, я не володію майстерністю достатньою для того, аби достеменно передати атмосферу, емоції отих ночей. Ну уяви, що ти один в осінній ночі. Навколо немає сусідів, немає вуличних ліхтарів, немає випадкових перехожих, не чутно шуму автомобілів чи міського життя, яке не затихає навіть вночі. Лише беззвучно плинуть у небі волохаті хмари, закриваючи місяць та занурюючи околицю в безнадійний морок. Недалеко за вікном, на березі отої річечки, котру я згадував, над густою пеленою туману здіймається чорним кривим силуетом величезний старий напіввисохлий клен. Чомусь його вподобав собі пугач, який часто прилітає сюди з лісу і тонізує нервову систему своїм моторошним «співом». Отже, лише задрімав я, один в домі посеред отої первісної ідилії, як знову чую кроки. Хтось знову підійшов до ліжка. Він стоїть поруч, я відчуваю його, я його чую. І я знову охоплений страхом і не в змозі ні рухатися, ні кричати. Я здатен лише занурюватись у безодню тваринного неконтрольованого жаху. І він (чи може «воно»), наче йому того замало, сідає на ліжко.
Майже кожну наступну ніч візит. Він (чи воно) приходить, товчеться біля ліжка, штовхає чи плескає мене, навіть намагається стягти ковдру. Постійний страх і нескінченна боротьба зі сном зробили своє діло. Я став схожий на вичавлену ганчірку, повністю позбавлений сил та енергії. Звичайно ж, я міг плюнути на все, і виїхати до міста. Але ні, я не збирався здаватись. Такі відкриття гідні переживань, а що може статися щось дійсно погане, я вже не дуже вірив, адже, досі нічого насправді страшного, що загрожувало б моєму життю не відбулося. Пізніше я усвідомив, що ризикував, і далеко не всі прояви потойбічного бувають безневинні та без сумних наслідків. Тоді ж я бачив лише одну перешкоду на шляху до розуміння того, що відбувається — свій неконтрольований страх, інстинкт, котрий потрібно приборкати. Страх і справді з часом став втрачати свою надзвичайну тваринну силу, можливо, став звичним станом й тому притупився. Думаючи по те, що відбувається, я все частіше приходив до висновку, що візитер чи то просто бавиться, чи щось хоче від мене, але, навряд чи він небезпечний.