Епілог

Минуло кілька днів після тієї дивної ночі в бібліотеці. Шкільне життя повернулося у звичне русло: Ігор Михайлович так само виправляв помилки в англійських диктантах, а Сімка друзів збиралася на перервах, обговорюючи домашку. Але для Айлін усе змінилося назавжди.

​Вона йшла додому, коли березневе сонце почало ховатися за обрій. Айлін зупинилася біля того самого вікна, де нещодавно бачила загадкову тінь. Тепер там не було страху. Вона дістала своє Колечко-Вогонь і підставила його під останні промені. Воно більше не було просто іграшкою — воно дихало магією, яку вона відкрила в собі.

​У дворі почулося знайоме брязкання. Мушка, маленька і відважна, знову сиділа біля порожнього ланцюга. Вона не тікала. Вона просто демонструвала свою волю: «Я тут, бо я так хочу, а не тому, що мене тримає залізо».

​Айлін витягла з кишені Ключик. Він тепер завжди був теплим. Вона знала, що десь там, у вимірі Букнету, її герої вже не ворогують. Злодії стали охоронцями, а монстри — провідниками. Вона переписала правила гри.

​— Рожевий Квітень уже в дорозі, — прошепотіла вона, дивлячись на небо, де ледь помітно проступав серпик місяця. — А за ним — Синій Травень.

​Вона відчула легкий дотик до плеча — ніби три білих пера знову пролетіли поруч. Таня, Тато і прабабуся Ганна були поруч. Її магічний рід оберігав її шлях.

​Айлін зайшла в дім і відкрила свій зошит. На першій сторінці вона впевнено написала:

«Я — Провідниця Світів. Моя пісня освітила темряву, і тепер темрява співає разом зі мною».

​За вікном нарешті запанувала ніч, але вона більше не була чорною. Вона була кольоровою — вовчою, сніговою, червоною... і безкінечно магічною.