Пролог

Ніч 13-го березня не була схожою на жодну іншу. Надворі панувала та сама березнева темрява, яку дорослі називають просто «ніччю», але Айлін знала її справжнє ім’я — Червоний Місяць. Він щойно минув, залишивши по собі присмак заліза та магії в повітрі.

​Айлін стояла біля вікна, стискаючи в кишені нової куртки дві речі: іграшковий ключ, що раптом став важчим за справжній, та маленьке колечко у вигляді застиглого вогню. Воно не просто виблискувало — воно пульсувало в такт її серцю, розливаючи по пальцях фіолетове сяйво.

​Раптом тишу розірвав дивний звук. Не гавкіт, не ричання, а тихий шелест, ніби хтось провів невидимим крилом по склу. Айлін примружилася. Там, за межею кухонного світла, на подвір’ї промайнула тінь. Вона не йшла, вона пересувалася на чотирьох, але в її рухах було щось людське... щось загублене.

​— Я бачу тебе, — прошепотіла Айлін, і її дихання залишило легку пару на склі. — Я не боюся.

​У цей момент ззаду почувся легкий «дзинь». Айлін обернулася. Мушка, її вірна маленька помічниця, стояла посеред кімнати. Але як? Ланцюг надворі був зачинений, замок не зламаний, а сама Мушка щойно була там, у темряві. Собака дивилася на дівчинку розумними, майже золотими очима, і в її погляді читалося: «Час іти. Бібліотека чекає».

​Айлін витягла з іншої кишені три білих пера. Вони випали з тієї самої білої тіні, що зникла, щойно мама ввімкнула світло.

— Таня... Тато... — тихо мовила Провідниця, відчуваючи тепло, що йшло від пір’я. — Ви тут.

​Вона знала: цей іграшковий ключ відчинить двері, які дорослі вважають стінами. Ця ніч була лише початком. Початком історії, де монстри шукають світла, а маленьке серце здатне навчити велику темряву знову стати днем.

​Айлін востаннє глянула у вікно. Там, у небі, вже починав зароджуватися ледь помітний рожевий відблиск наступного місяця.

​«Я не просто пишу цю книгу, — подумала вона, стискаючи Ключ. — Я перетворюю цей світ на Букнет, де кожен злодій має шанс стати другом».