ГЛАВА 25

     Лівія.

- До завтра і надобраніч! - промовляє Янніс, щойно я вибралася з салону його автівки.

     Дивні відчуття… у сенсі все що відбувається дивне… 

     Якби ці стосунки були справжніми в кінці вечора чи побачення неодмінно був би поцілунок, теплі обійми та слова чи навіть якесь інше приємне продовження. Зараз навпаки, не полишає думка, що мене ось так, наче акторку повертають додому після відпрацьованої ролі, довгого та виснажливого дня. 

    Що буде потім? Я повернуся до Престона… Все буде далі по відпрацьованому сценарію дім-робота-дім. Зустрічі з рідними будуть зведені до мінімума. Адже вже й так досить їх втручання в мій особистий простір. Як і намагань Габріели викликати емоції які мені не дуже то і притаманні: гнів, заздрість, злість… 

- Чому до завтра? - здивувалася я й поглянула на Янніса.

- А хіба ти не хочеш бути присутньою під час екскурсії для твоїх рідних?

- Яннісе! Ти не мусиш цього робити! - відмахнулася я. - Габбі навряд чи оцінить твої старання. Вона ніколи не буває задоволеною! Натомість вигадає ще щось, що ти неодмінно мусиш. Така вже вона. Їй увесь час всього мало.

- Ну це вже я зрозумів! - посміхнувся. - Але з цього приводу в мене своє бачення.  Надобраніч, красуне.

     Він розвернувся й, покрокував до своєї автівки. А вже за мить його машина зникла за рогом.

    Чомусь особливо закарбувалися в пам'яті його останні слова. Невже він і справді вважає мене красивою? 

      Одне діло спостерігати своє відображенням у дзеркалі, а інше чути від чоловіка, та ще й тоді коли ці слова виключно для мене і без свідків.

     Поклала пакети з купленими речами обережно на стіл у кутку кімнати. Чесно, навіть страшно дихати у той бік. Звичайно в моїй шафі вдома є дорогі речі і фірмові, але я придбала їх сама. Що вже говорити про те, що ніколи не приймала в подарунок: ні одягу, ні взуття, ні прикрас. 

     Знову пригадала реакцію Габбі: як видовжилося її обличчя, як взялося плямами від заздрощів та злості. 

     Згадала також про свій стільниковий телефон. Напевно увімкнути його не завадить. Врешті решт може телефонувати подружка, а я поза зоною. Ще буде переживати!

     Щойно екран засвітився, як прийшло сповіщення, що мені телефонували: мама, Габбі, знову мама, навіть батько, а останній виклик Ітан, лише десять хвилин тому. 

     Що йому від мене треба?

    Перед очима знову, як кадри з кіно почали змінюватися один за одним спомини з минулого: моя закоханість, реакція коли дізналася, що Ітан почав зустрічатися з моєю сестрою, звістка про заручини… 

     Чи болить ще? Мабуть ні! Є розуміння як я помилялася, адже закохана жінка інколи надягає рожеві окуляри і об’єкт зітхань виглядає в її очах ідеальним. 

     Знову пролунав дзвінок. 

     "Ітан!"

     Для чого телефонує? Так і не дізнаюся, якщо не прийму виклик…

- Привіт! - почувся його хриплувато-сиплий голос. - Ми можемо зустрітися?

Серце зрадницьки підскочило, а потім завмерло, чи то я дихати перестала? Не знаю.

- Навіщо, Ітане? 

- Треба поговорити! 

- Завтра побачимося, не завтра так через декілька діб. - відповідаю йому. - Чи так нагально треба?

- Так! - знову прохрипів той.

- Щось сталося? - відчуття занепокоєння почало посилюватися. 

- Я чекатиму тебе на пляжі біля нашого готелю. Будь ласка приходь! - додав Ітан і поклав слухавку.

     Що за день сьогодні такий? 

     Переодягнулась у сині джинси і легкий білий светрик. Схопила сумочку крос-боді. Якби було хоч трішки більше часу оговтатися, подумати тверезо, звичайно я цього б не зробила, але зараз, коли обмаль часу…

     “Невже твоїй п’ятій точці замало пригод?”, -  крутиться в моїй голові, але це не завадило спіймати таксі і поїхати на пляж. 

     Що я йому скажу?

     Взагалі, навіщо я туди їду?

     Що я намагаюся довести? Що нічого не відчуваю до нього?

    Розрахувалася за поїздку. Вибралася з салону таксі. Озирнулася на всі боки, на випадок, якщо Габбі вартує Ітана десь з-за рогу чергового будинку. 

     З різних сторін доноситься музика. Ще не настільки пізно, щоб вулиці були порожніми. Атмосфера досить розслаблена. 

    Декілька закоханих парочок, що йдуть назустріч. Швидко мазнула по ним поглядом, але і короткої миті було достатньо щоб відчути неприємний щем. Захотілося жіночого щастя, щоб теж ось так: гуляти з коханим, радіти, сміятися, відчувати тепло від обіймів.

    Спустилася вниз сходами до пляжу, який знаходився неподалік від апарт-готелю в якому я одразу поселилася.

     Не встигла я пройти й десяток метрів, як помітила чоловічу постать.

- Ітан? - злякано перепитала.

- Так! - він ліниво та повільно наблизився до мене.

- То що сталося? Наче ж сьогодні бачилися! - запитала я.

- Я маю тобі дещо сказати! - він наблизився і  тоді  зрозуміла, що він напідпитку.

- Кращого часу  та місця не знайшлося?

- Послухай! Не перебивай! Бо я так і не зізнаюся! - продовжив той та навіть спробував схопити мене за руку та я вчасно вивернулася.