ГЛАВА 21

     Лівія.

    Цей Янніс про що думав? Щойно він намалюється на моєму горизонті, я одразу впаду йому в обійми? А сам тим часом буде розважатися у колі дівчат!? У мене на лобі написано “дурепа”? Відбита? Чи ще гірше: “ти чоловік моєї мрії”, “остання надія”, “ єдиний представник протилежної статі на цій планеті”? Ні! Жодного напису немає! Тому ти вільний! 

     Ні, ну а що? 

     Це я вже навіть трішки встигла охолонути та заспокоїтися  доки бадьоро крокую додому. 

    Навіть не знаю, що у моєму випадку виявилось би меншим злом… час з моїми рідними, чи спостерігати, як дівки вішаються Яннісу на шию!

     Хто з Вас сказав, що я просто ревную? 

     Хто ця нехороша людина! 

     Я обурена, зла, готова пустити цього зухвалого типчика на “п’ятаки”! 

     Що значить чому така реакція?

     Стоп! А дійсно, чому така реакція?

    Не знаю! І це мене обурює ще більше! Тому що: не можу пояснити своєї реакції, не можу не реагувати на нього, не можу змусити своє тіло не вкриватися сиротами, коли він торкається мене, не можу не думати про нього… Продовжувати далі?

     Але моя гордість, трясця її забирай! Та не збираюся бігати за ним! Просто не подарую йому такого задоволення! 

     Все, вирішено! Треба на щось чи на когось переключитися! Клин клином як то кажуть вибивають! 

     Відкрутила кран, стала під воду кімнатної температури і поринула в роздуми. 

     Отже! 

     Ітан виявився таким собі тюхтієм, який замість стосунків зі мною, обрав короткий повідок Габбі.

    Янніс… ще той бабій, за яким увесь час бігають табунами дівчата. А я з дитинства бігати не люблю! Де я, а де спорт!

     Тому, третя спроба має бути стовідсотково вдалою! 

     Не може ж увесь час нещастити!?

     Потім навела красу. На випадок, якщо  зустріну свою долю вже сьогодні, а я не при параді!

     Але у долі на цей рахунок явно були свої плани бо у двері щойно постукали. 

     “Хто ж це може бути?”, -  злякано потерла спітнілі долоні об маленькі блакитні джинсові шортики.

    І чому у цьому помешканні немає очка на дверях? Як дізнатися, не відчинивши, хто завітав?

    А з цікавістю що робити? Її як гордість далеко не запхаєш! 

    Ну що ж! Глибоко вдихаю і відчиняю.

- Трясця! - видихаю і намагаюся зачинити двері назад, але Янніс вправно встиг втиснуть в отвір свою ногу. - Тут нікого немає!

- Пізно, я тебе вже побачив! - з силою відчиняє. - Я увійду?

- То ти вже увійшов! - констатую факт і відступаю вбік, схрещуючи руки на грудях. - Чого тобі!?

- О, щойно тобі від мене більше нічого не треба то стервочка знову прокинулася? 

- Просто не люблю коли нав’язливо намагаються втручатися в мій особистий простір!

- Он як! - супиться. - То хоч би поцікавилася, чому я прийшов.

- Добре! Як скажеш! - слухняно повторюю за ним. - І чому ти прийшов?

- Хотів повернути тобі твою річ! - дістає з паперового пакету коробку з білизною, яку я підкинула у його валізу. - Сестра на подарунок собі обрала іншу модель. Тож, не знадобилося.

- Сестра? - перепитала я примруживши очі.

- Угу! 

- А іншій сестрі, - натякаю зараз на другу дівчину з пляжу, - як я розумію не підійшов розмір?

- В мене одна сестра! - і він ще й посміхається, от же ж.

     А ще має наглість бо крок за кроком намагається зменшувати відстань між нами. Він наступає, я відступаю назад.

- А що таке? Ліві? - знову ця його посмішка, яку понад усе хочеться зараз стерти з його обличчя. - Яка неочікувана цікавість до моїх родинних зв'язків. 

- Та я так запитала! Яка мені різниця!

- Жодної… - припускає він і облизує свої губи не зводячи погляду з моїх.

- Жодної… - повторюю за ним знову, наче та папужка.

- А я було подумав, що ти розізлилася на мене…

- Я-я? - награно дивуюся. - Чого б це?

- Ти мені скажи! - нахиляється до мене ближче. - Класно пахнеш!

- Пане, Яннісе! Ви, що до мене залицяєтеся? - запитую на повному серйозі.

- Я-я? - копіює мене, напевно втямив, що в цю гру можна грати удвох. - Чого б це!

- Ну як би і білизну вже повернули, а ще й досі тут! - тепер моя черга посміхатися. - Щось ще?

- Може повечеряєш зі мною?

- Повечеряти? - мружу очі, закусуючи нижню губку. - З тобою!?

- Ага!

- А нагадай, навіщо мені це!? - продовжую я.

- Бо я тобі подобаюся! - шепоче на вухо, обдаючи теплим подихом, і сироти одразу зрадливо здіймаються від потилиці до самих п’ят. 

- Що? - обурююся, відштовхуючи його від себе, доки він не здогадався про мою реакцію. - Чи не занадто самовпевнено! 

- То переконай мене у зворотному!  - не дає часу оговтатися та продовжує. - Скільки тобі треба часу, щоб переодягнутися?

- П’ять хвилин! - вигукує моє єство. - Ні скільки, бо я з тобою нікуди не піду! 

- Тоді замовлю їжу сюди! - дістає свій стільниковий.

     "І залишитися з ним наодинці? Нізащо!"

- Ні! - вигукую. - Я передумала!