ГЛАВА 17

     Янніс.

- Поглянь на мене! - шепочу, відчуваючи, як вона своїми обіймами щойно перетнула межу мого особистого простору. 

     Дозволену межу. Бо далі моя реакція та витримка вже можуть перейти у більш непристойну та відверто-сексуальну форму.

     Слухняно виконує, відходить на крок і дивиться мені в очі. Так наче в саму душу. Мурахи по шкірі. Не жінка - чаклунка!

- Ти свою умову виконав, допоміг! Але ж з твого боку теж була умова. - нагадала вона. 

     Дійсно! А я вже й забув про те бажання. Більше того, в ситуації яка склалася зараз варіантів для виконання не так вже й багато. Бажання - це щось особисте, інтимне, воно не має бути банальним. Це щось таке, чого ти дуже хочеш. Щось на кшталт потерти лампу Аладіна й, замовити найпотаємніше.  

- Забудь! - відступаю. - Допоміг то й допоміг. 

     Просто в голові жодного пристойного бажання, а я ще й досі проживаю емоції, коли моя долоня торкалася еластичної тканини її білої сукні, розуміючи що вона геть оголена під нею. Коли її теплі губи вперше, неочікувано, торкнулися моїх, нехай це був легкий поцілунок, і він далекий від тих справжніх цілунків з жагою та пристрастю, але встиг врізатися в пам’ять. 

     А Лівія не поспішає мене відпускати. Мені і самому замало… Це як лише розпочати смакувати свій десерт, бачити його, залишатися голодним і не зважитися на продовження. 

- Вже пізно! Мені час йти! Надобраніч, Лівіє! - натягнуто посміхаюся й підморгую, намагаюся виглядати розслабленим та веселим. Хоч на душі все навпаки.

     Читаю в її очах розчарування. Розвертаюся та крокую геть. 

- Бувай! - чую від Лівії, але вже не обертаюся.

     Зараз, це втеча не від неї, а від своїх бажань. 

     Зачепила. Сильно. Злякався такої своєї реакції.

     Прожогом за декілька секунд, перескакуючи сходи опинився внизу. Зупинився. Переводжу подих. Стискаючи до болю кулаки. Таке бажання повернутися, що кров пульсує… Схопити пристрасно, цілувати і не тільки, доки вистачить у нас обох сил.

     Лівія.

     Щойно за Яннісом зачинилися двері, як мене оповив смуток. 

    Ще вчора, було важко уявити, що роздратування та бажання більше ніколи не потрапляти на очі Яннісу переростуть у геть протилежні почуття. 

     Сіла на ліжко, а потім впала, витягнувшись на повний зріст та заплющила очі.

     Чомусь перед очима усміхнене і трішки глузливе обличчя мого нового знайомого. 

     Чи багато я знаю (знала) чоловіків, які б ось так легко погодилися допомогти дівчині, я вже мовчу про те, що малознайомій? Просто допомогти: без брудних натяків, зайвих запитань, без осуду, прочитання моралі як слід жити, без виразу на обличчі, що роблять неймовірну послугу… А легко і невимушено, з гумором, з відчуттям, що я з цим чоловіком у безпеці і не буде якихось неприємних сюрпризів. 

     Відповідь - ЖОДНОГО! 

     Комусь однозначно пощастить, або швидше за все вже пощастило. Білизна в подарунок, прекрасне підтвердження моєї здогадки.

     “Шкода, що він не герой мого роману!”, - вигукнула вголос. 

    Звичайно! Не слід забувати ще про тих, хто навмисно щезає на тиждень-другий, щоб жінка перебирала побачення по кожному слову, аналізувала кожен свій крок, жест, звинувачувала себе в чомусь, і далі бла бла бла за текстом. Які навмисно тримають в напрузі, на гачку, зваблюють та роздягають поглядом, розписують, яка ти прекрасна і незвичайна, щоб ти поглибше заковтнула наживку. Обіцяють, що неодмінно передзвонять. А потім згадують про тебе, як запасний варіант, вважаючи, що наживка дійшла до потрібної кондиції і погодиться на все! Дівчинка дозріла! 

     Чи можна відчути чоловіка за добу настільки, щоб бути впевненою, що це не той варіант?

     Відміна лише в тому, що в нас не було побачення. А час разом ми були вимушені провести! 

    Хоча, яке значення має це все, особливо, коли він пішов, а я точно не зважуся йому телефонувати, щоб не виглядати нав’язливою в його очах. 

    З роздумів мене висмикнув  дзвінок відеовиклику на моєму смартфоні, який залунав в цю секунду.

    Як же ж все-таки чудово, що тут є пристойний wi-fi. Принаймні не відчуватиму себе відірваною від реальності найближчі два тижні.

     Телефонує Поліна - моя найкраща подружка.

- Як ти долетіла, красуне? - запитала вона дзвінко.

- Не питай, Полю! Ти знаєш моє ставлення до висоти! А в тебе як справи?

- Ой! Як завжди! Родичі кидають жереб, хто швидше вибісить мене! - з сумом у голосі відповіла подружка.

- Як я тебе розумію! Особливо враховуючи, що мої знайшли мене навіть тут!

- Що? Вони приїхали слідом за тобою? - здивовано викрикнула Поля. - І хто саме?

- Всі гуртом! Батьки, та ще й Габбі з Ітаном! 

- Отже ж, мала жаба, впевнено що це її ідея, дошкулити тобі!

- А чия ж ще! - зітхнула я.

- Тримайся, подружко! 

- Спробую! - діватися все одно немає куди. 

     От у мене просто якась “чуєчка”, що Габбі зі шкіри вилізе, аби знайти мене і дошкулити знову! Та ще й не прогавить можливості триста разів запитати куди подівся Янніс! Чи він бува мене не кинув? А я ще й сама не знаю, що казати і як поводитися! Це Ян впевнений, що я “богиня експромту”! Знав би він, як нелегко дається мені моя сміливість та розкутість!