ГЛАВА 12

     Лівія.

     Щойно ми з Яннісом з’явилися в головному передпокої апарт-готелю де вже чекали всі мої родичі, як Габбі одразу ж поклала руку на плече Ітану, а свою руку йому на коліно. Ще й обвела мене з ніг до голови прискіпливим поглядом. Та аби тільки сестра, Ітан теж. Цікаво, що він думає в цей момент? Чи жалкує хоча б трішки про свій вибір? 

- Нас вже встигли навіть поселити в готель, - почала сестра. - доки ми Вас чекали. 

- Яка радість! - тихо відповіла на українській мові. - Ще й кімнати, напевно, поряд.

- Доню, говори по нашому, щоб ми теж могли тебе розуміти! - зробила мені зауваження і впилася в мене поглядом. - Позбувшись тієї футболки тепер ти виглядаєш…

- Шикарно? - додав Ян.

- Як для офіційного світського заходу десь у Монте-Карло! - спробувала підколоти Габріела. - Разюча зміна, правда? То чоловіча футболка, то сукня.

     Після цих слів осад все одно лишився, а ще стало якось не зручно. Наче я одна нікуди не вписуюся, як та біла ворона де всі інші птахи - чорні.

- Лівія виглядає згідно статусу моєї майбутньої нареченої: вишукано та витончено. - Ян обійняв мене ззаду так обережно, наче я вся із крихкого кришталю, викликаючи нову хвилю мурах від дотику до моєї оголеної шкіри на спині. - І ми ж наче б то зібралися обідати? Чи ви вже десь перекусили? - поцікавився у моїх родичів.

- Ні, Яннісе, чекали на Вас. - вперше за довгий час відповів мій батько, мазнувши й по мені поглядом.

- Тоді ходімо! Тут неподалік є чудовий ресторанчик з дуже смачними стравами.

- Ви часто тут відпочиваєте? - запитав Ітан, от і в нього голос прорізався.

- Я народився на Корфу. - спокійно промовив Янніс і поклав мою руку на свою, так, щоб я трималася за нього.

- Як цікаво! - одразу вчепилася за ці слова Габбі. 

     Попереду відкрився неймовірний пейзаж: морська блакить, квітучі дерева, білі будиночки. Настільки красиво, що картинка здавалася якоюсь неймовірно-казковою. 

- Сюди будь-ласка! - запросив Ян і відчинив переді мною двері ресторану на самому березі моря. 

     Ми зайняли столик у самому центрі тераси на вулиці. Розсілися у такій послідовності: Габбі, Ітан, Янніс, я, мати та батько. Відразу наче нізвідки з'явився офіціянт, щоб прийняти замовлення.

- Іліаді. - вигукнув високий та імпозантний чоловік, який одразу попрямував в наш бік, щойно він помітив Яна.

     Далі чоловіки перекинулися парою десятків слів на грецькій мові й потиснули один одному руки.

- Знайомтеся, це Адріан, мій старий товариш та власник цього ресторану. - представив його нам. - А це моя майбутня наречена та її родина.

- Дуже приємно! - радушно вигукнув той. - Базіле* (Адріан звернувся до офіціянта), найкращого вина майбутній родині мого товариша! 

     Потім підійшов до мене й схилився, щоб поцілувати мою руку.

- Яка красуня! Яннісе, тобі треба весь час вартувати такий скарб, щоб бува не вкрали! 

- Неодмінно! - погодився мій вдаваний хлопець.

     А ось і офіціянт з пляшкою та салатиками не забарився.

- Не треба вина. - вигукнула Габбі. 

- Я чогось не знаю? - сполохано перепитала мати.

     Сестра ж на ці слова спробувала зобразити зніяковілість. Чомусь здається, що ця вистава виключно для мене і не помилилася, бо Ітан одразу спростував її слова.

- Габбі не вагітна!

     Зведена моя родичка після цих слів стисла губи й, здається, боляче схопила свого нареченого під столом, бо він одразу скривився.

- Але ж ми збираємося стати батьками! 

     Щось Ітан не дуже у захваті від завзятості моєї сестри! Та ще й час від часу поглядає на мене, звичайно коли ніхто не дивиться.

     Тим часом Ян розлив вино у келихи на високих ніжках. 

- Так тихо, майже нікого! - озирнулася я на всі боки.

- Зараз місцеві відпочивають, а для обіду вже трішки запізно. Тому так мало туристів. - пояснив Ян.

- Любий, передай Адріану будь-ласка, що мій салат неймовірно смачний! 

- Обов'язково! - посміхнувся Ян.

- То де Ви познайомилися! - знову затягнула стару пісню Габбі.

     А я знову знітилася, як той студент на екзамені, який витягнув квиток і не знає відповіді на жодне питання.

- Дозволь мені, кохана! - Ян поклав свою теплу долоню на мою холодну від нервів руку, хоч спека неймовірна, а мене кидає в холод від кожного питання рідні.

- Звичайно! - кивнула з вдячністю у погляді, але все одно, як на їжаках вся, бо від його фантазії багато що залежить. 

- Отже! Це досить романтична історія. - він відкинувся на спинку стільця. - Наші дороги спочатку декілька разів перетиналися, даючи нам обом змогу зрозуміти, що нас чекає жагуче почуття. 

- І де саме? - от нетерпляча сестричка.

- Я працював у Британії. Перший раз ми зустрілися на виставці сучасного мистецтва…

     Де я, а де виставка мистецтва, ну добре для батьків, звичайно, прокатить! Це Вам не валізою в аеропорті заїхати по причинному місці, і на тому спасибі!

- Як цікаво! А Лів від нас старанно приховувала своє нове захоплення, я зараз за неочікувану любов до сучасного мистецтва.

- Ви ще багато чого не знаєте про мене! - зробила ковток вина.

- А потім?

- А потім Ян запросив мене на вечерю! - нетерпляче додала я.

     Як на допиті, чесне слово.