ГЛАВА 10

      Лівія. 

- Ось Ви де! - вигукує Габбі. - Ми всі страшенно зголодніли і втомилися Вас чекати. - хапає мене під руку.

- Добре-добре! Я теж ще не встигла поїсти, лише кава, але для початку мені треба хоча б переодягнутися.

- То де ти від нас ховала свого хлопця! - запитує мене сестра.

- Я не ховався, я просто працював! - посміхається самою милою посмішкою, яку я тільки бачила. - Лів не встигла мене представити. Мене звати Яннісом.

- Янніс. - повторила за ним моя мама. - Яке цікаве ім'я. А мене звати Марго, я мама Лівії. А це Кларк - мій чоловік і вітчим Ліві. Габріела і її наречений Ітен. - показує на кожного по черзі пальцем. 

- А де Ви познайомилися? - примружила очі Габріела, звертаючись саме до мене.

     Наче просте питання, а мене всю починає підкидати. Що відповідати? В літаку півдоби як, не скажеш же! А що тоді? Уявлення не маю де ми взагалі з ним могли б перетнутися при геть інших умовах. Де він працює. Звідки… Та я взагалі нічогісінько не знаю про нього.

- Про все дізнаєтеся, але трішки згодом! - хапаю за ручку свою валізу. - Мені треба переодягнутися.

     Я ще пожити трішки хочу, а не щоб мою брехню розкрили після перших же слів.

- Дозволь, люба, я тобі допоможу! - він підхоплює мої речі.

- Я думаю, не слід їх відпускати знову вдвох! - Габбі підпирає боки руками. - Вони знову зникнуть на невизначений термін, а ми всі залишимося голодними, чекаючи їх.

- Дайте нам десять хвилин! - мій новий хлопець знову вмикає всю свою чарівність. Зізнаюся, навіть на мене починає діяти.

- Доню, Лівії дійсно слід одягнути щось більш пристойне ніж чоловіча футболка.

- Ти сумувала за мною, мила? Тому одягнула мою футболку?  - обіймає мене, притуляє до себе ніжно, й кладе руку на потилицю. 

- Невже так сильно хочеться потримати мене за горло? - шепочу на українській мові, знаю він розуміє, а от інші ні.

     Нарешті нас все ж таки відпускають і ми удвох опинилися в моєму номері.

     Він огледівся і сів у крісло, закинувши ногу на ногу.

- Якщо ти не заспокоїшся нашу брехню розкриють на раз! 

- Я не можу! - натужно зітхаю. - Я нічого про тебе не знаю і мені нічого не йде в голову. Навіть варіантів не маю де ми могли познайомитися. 

- Я працював в Британії. - спокійно відповідає, склавши руки на грудях. - А ще в Україні. Народився і ріс в Греції. 

- А в Британії де саме? - перепитала відкриваючи свою валізу.

     Яке щастя мати знову всі свої речі. Швидко витягла звідти симпатичну блідо-рожеву сукню. Трішки зім’яту, але прасувати немає часу. 

- В Лондоні. - відповів він на моє питання. - В Україні працював в основному в Києві. Чому ти так над цим заморочуєшся, ми можемо вигадати будь-яку історію?! 

- І посипатися на подробицях. - гукаю я з ванної кімнати де нашвидкоруч намагаюся нанести макіяж тремтячою рукою. 

- Розумію твоє занепокоєння. Це все ж таки твоя родина, та я впевнений, що все буде добре. - з нотками співчуття спробував заспокоїти мене Ян.

- Запам’ятовуй! Ми зустрічаємося півроку…

- Вже не сходиться… - протягнула я занепокоєним голосом. - Півроку тому я ще… - запнулася, бо зрозуміла, що майже не думаю про Ітена, бо всією моєю увагою заволодів Ян. - Я ще робила спробу зустрічатися з Ітеном, доки… доки його не відбила Габбі.

- Ок! Три місяці, але наші стосунки розвиваються стрімко та бурхливо, настільки, що я готовий познайомити тебе з батьками та одружитися. Так добре? 

- Мабуть! - я вийшла з ванної кімнати. - Як тобі? 

- Мамі Ітена неодмінно сподобалося б! - відповідає той, мазнувши по мені швидко поглядом.  

     Взагалі то хотілося почути що він думає про мій зовнішній вигляд. Та Ян аж занадто включився в нашу спільну гру. 

- Стоп! А чому мамі? 

- Бо ти зараз одягнена, як черниця, яку випустили на світський захід, а за твоєю поведінкою невпинно слідкують. Єдиний сексуальний елемент - білизна Victoria's Secret, якщо ти залишилася в ній, і то тільки тому, що я про це знаю. Так ти ні хлопця не повернеш, ні сестрі носа не втреш! 

- Що? - мої очі округлилися від такої нахабної відвертості.

     Він встав і лінивою ходою направився до моєї валізи. 

- Ось це! - потягнув за бретельку коктейльну сукню олівець білосніжного кольору. 

- Це? - здивовано перепитала я.

- Так. І ось цей білий капелюшок! І ще! - зловив мене за лікоть на півшляху до ванної кімнати. - Під цю сукню білизну не надягають! 

- Як я погодилася на це все? - закатала очі під лоба усамітнившись в кімнаті, та стягуючи з себе білизну.

- В тебе ще є можливість відмовитися! - вигукнув він.

     А я почуваю себе, як та рибка на гачку, яка вже проковтнула наживку! 

    Що це: відбитість, сміливість, відчай, вестися на його провокацію, погоджуватися з ним?! Чи бажання повернути своє? А саме хлопця, та довести сестрі, що я не невдаха?