Денис

Не знаю, навіщо я це зробив. Скільки разів обіцяв собі, що більше ніколи не буду скоювати помилок, і що більше ніколи не дозволю собі вплутуватися у ситуації, де болить так глибоко, що здається, ніби душа трісне навпіл. Намагався викреслити її з свого життя, закрити всі шляхи до серця, забути про Вероніку, але виходило це зовсім не так, як я планував. Здавалося, що чим більше я намагався відсторонитися, тим сильніше вона закарбовувалася у кожній думці, у кожному подиху. І тепер вона знає мою страшну таємницю.

Вероніка… вона, напевно, мене ненавидить. Як можна не думати про це? Як можна не судити хлопця, який носить у собі минуле матері, яка зробила те, що робить лише крайня розпач? Хлопця, що може втратити контроль у будь-який момент, і ніхто не знає, як він вчинить, коли страх і темрява візьмуть гору. Навряд чи вона думала про це, коли довіряла мені своє серце. І я теж боявся. Я боявся ще змалку, коли світ здавався мені таким величезним, а я самотнім.

Коли я був маленьким, я часто підходив до бабусі, щоб дізнатися, чому мама так вчинила з собою, чому вона обрала темряву замість життя. Вона пояснювала, що мама мала проблеми, які не можна було вирішити. Я не розумів тоді всього, але відчував порожнечу, яку залишила її відсутність у світі, який мав би бути наповнений любов’ю.

І тепер я не можу позбутися страху, що це може повторитися зі мною. Що, якщо будь-яка дівчина, яка увійде в моє життя, опиниться поруч зі мною в неправильний момент і теж відчує біль, який я ніколи не зможу контролювати? Варто лише відкритися хоч трішки, і я відразу замикаюсь у собі, будую стіни навколо серця, щоб ніхто не зміг пройти.

Але з Веронікою це не спрацювало. Вона увійшла у моє життя так природно, так невимушено, що жодні стіни не змогли її зупинити. Вона навіть не намагалася змінити мене, а просто бачила і приймала таким, яким я був насправді. І саме це, мабуть, і стало моїм вироком — я закохався по-справжньому.

Може, саме через це я намагався триматися подалі. Бо вона заслуговує на щастя, на когось стабільного, на людину, яка зможе бути поруч, не боячись, що темрява, яка мешкає в мені, колись вибухне і зруйнує все. Вона зустріне такого хлопця. Я в це вірю, хоч і боляче. Але я теж знаю: якщо вона буде з ним, я якось впораюся. Та поки я ще живу цим бажанням бути поруч, я не можу не мріяти.

Я хочу дарувати їй маленькі радості, тихі моменти щастя, які складатимуть нашу спільну історію. Я уявляю, як через роки вона називатиме мене татом, а ми разом дивимося на дитину, яка успадкувала її усмішку, її м’які риси обличчя, її доброту. Я хочу бути найкращим батьком для нашої дитини, для нашої маленької версії любові, яку ми створили б разом. Чи це буде дівчинка, чи хлопчик — неважливо. Головне, що це була б наша дитина, і я міг би передати їй все те, що навчився цінувати у житті завдяки Вероніці: щирість, любов, відданість, стійкість.

Але я боюся, що це залишиться лише мрією. Що мої страхи, моя темрява та минуле не дадуть мені бути тим, ким я хочу стати. Що я залишуся один у цій порожнечі, знову і знову повторюючи старі помилки, боячись дати шанс своєму серцю. І це найстрашніше, бо тепер я вже знаю, що існує інший бік життя. Я відчув, що таке справжнє кохання, що значить бути по-справжньому живим. І повернутися назад у самотність буде неймовірно важко.

Я бачив кожну дрібницю, що робила світ теплим, коли вона була поруч. І тепер, коли я думаю про це, у моїй душі з’являється неймовірне бажання бути кращим, змінити все, що можу змінити, хоча я знаю: не все можна виправити. Мої руки тремтять від усвідомлення того, що ця любов не лише заповнила мене, а й зробила вразливим. Я відчуваю шалену потребу зберегти її, хоч би ціною власного спокою.

Я пам’ятаю, як перший раз усвідомив, що закохався. Не просто приємне відчуття, а щось, що роздирає зсередини. Це було вранці, коли ми йшли разом вулицею, і сонце лагідно освітлювало її обличчя. Я бачив її волосся, що грало на вітрі, і її сміх, який лунав десь глибоко всередині мене, відгукуючись тремтінням у серці. Тоді я зрозумів: більше ніколи не зможу бути байдужим. І це знання стало тягарем і благословенням водночас.

І тоді приходить розуміння, що навіть страх і темрява, що жили в мені стільки років, не зможуть витіснити тієї сили, яку дає справжнє кохання. Ця сила — одночасно страх і надія, біль і бажання, невпевненість і рішучість. І саме завдяки цьому я відчуваю себе живим — справжнім, недосконалим, але здатним любити.

Я можу відчути кожен день, кожну мить, коли думаю про неї. Серце стискається від бажання бути поруч, а водночас охоплює страх втратити її. Це як постійне напруження, котре не дає спокою, як холодний вітер, що проникає під шкіру. Кожна думка про неї одночасно болить і дає радість. Іноді я намагаюся відволіктися, зайняти розум дрібницями, але все одно кожен звук, кожен погляд, кожна дрібниця нагадує мені про неї.

Навіть зараз, коли я боюся втратити її назавжди, коли темрява намагається знову втиснути мене у свою прірву, я розумію, що цей біль — доказ того, що моє серце відкрите. Що я справді здатен відчувати, боротися, любити і мріяти. Що я не залишуся пустим. Що попри все, попри страх і помилки минулого, попри власні обмеження, я готовий йти далі, навіть якщо шлях буде тернистим.

І саме це дає мені силу. Силу дивитися на світ і розуміти, що, можливо, завтра все буде інакше. Що моє серце ще зможе знайти спокій, а любов — не лише біль, а й надію. Що навіть у темряві можна побачити світло, якщо воно всередині тебе. І хоча я ще боюся, я знаю одне: тепер я вже не той самотній хлопчик, що ховався у своїх страхах. Я живу, я відчуваю, я кохаю — і це найважливіше.