Денис

Нам таки вдалося вибратися з цього острову, але, якщо чесно, десь у глибині душі я не хотів цього робити. В моїй голові розвертався сценарій, коли ми вдвох залишаємося там на якийсь час, і Вероніка зможе відкритися мені. Не знаю, навіщо я так сильно цього хотів. Мені подобався той невеличкий світ, який ми ненадовго створили разом з Веронікою. Там не було абсолютно нікого крім нас. Лише двоє людей, яких зовсім не розумів цей світ.

Щось в ній притягувало мене, і я ніяк не міг це пояснити. Після того поцілунку я втратив голову, починаючи захоплюватися цією дівчиною. Вона така розумна та сильна, і це неабияк мене дивувало. Так, я колись вважав її зарозумілою принцесою, яка думає лише про власну вигоду, але зараз усе змінилося. Її щирість, її здатність бачити найменші деталі, її сміх — усе це перетворювало мій внутрішній світ на хаос, з якого водночас виростала якась нова, світла надія.

Я згадував, як вона сміялася, коли ми разом лагодили наш човен, як уважно слухала, коли я розповідав про дитинство, про страхи і мрії. І хоча це були дрібниці, вони пробуджували у мені відчуття, якого я давно не відчував — довіру. Я відчував, що можу бути собою поруч із нею, не боячись суджень чи насмішок. І водночас мене лякав цей стан.

Але варто якось відсторонитися від цього, доки не стало занадто пізно. Не можна втрачати голову. Я не маю в неї закохатися, бо почуття ніколи ні до чого доброго не призводять. Занадто добре я бачив, що любов робить з людьми. От Аня закохана в того Олексія, і лише страждає через це. Їхні почуття не взаємні, як вона думає, тому й так погано. Але я думаю, що там не все так просто. Та важко це все, і я не хочу переживати це.

Колись я точно одружуся і в мене буде родина, та я шукаю міцних та спокійних стосунків, де моє серце та розум будуть під контролем. Та зараз мені дуже хотілося з кимось поговорити, адже я погано почував себе. Мені просто необхідно поділитися думками, інакше я вибухну. Хоча, якось незвично комусь розповідати про таке. Тому потрібно було просто відволіктися. Вихід був один — я дістав телефон та набрав номер, який я знав уже на пам’ять.

— Ало, — почувся жіночий голос.

— Аня, привіт. Можна я до тебе приїду? — я важко пересувався по квартирі, намагаючись зібрати думки. — Мені зараз погано, і я просто не знаю, як розібратися зі своїми думками. А ти єдина, кому я можу по-справжньому довіряти.

— Звичайно можеш, у будь-який момент. Ти ж це знаєш, — я чув, як подруга посміхається. — Вже починаю готувати якийсь смаколик. Тільки якщо тобі не важко, привези морозиво. Адже це вже стає нашою традицією.

Це викликало посмішку в мене, адже я уявив, як вона починає готуватися. Звичайно, я знав, що можу поговорити з нею навіть вночі. Аня була просто неймовірною і завжди допомагала мені. В свій час я дуже шкодував, що так і не зміг закохатися в неї, адже ця дівчина точно ніколи не розбила б мені серце. Та ми обидва сприймали одне одного лише як друзів.

До того ж вона закохана в іншого. Але навіть коли ми вже будемо мати свої родини, я знав, що завжди можу розраховувати на неї. Як і вона на мене. І це дуже дорого коштувало. Ця дружба стала якорем, який тримав мене на плаву, коли інші почуття вибухали в серці хаосом.

Я швидко зібрав речі та вирушив до неї. На вулиці вечірній вітер грав із волоссям, а я йшов, відчуваючи легкий, але дивний спокій. Хоч у моїй голові все ще крутилося відчуття після острова, але з кожним кроком ставало легше.

Коли я зайшов до квартири Ані, вона вже чекала на мене з посмішкою, що могла зігріти будь-кого. Я відразу відчув, як напруга почала сповзати з плечей. Ми сіли на кухні, і вона принесла мені морозиво та гарячий чай. Ці дрібниці робили чудеса: прості, буденні речі — а я відчував, що мені легко дихати.

— Розкажи все, — сказала Аня, сідаючи навпроти мене. — Не тримай у собі. Я слухатиму, скільки потрібно.

Я почав говорити, і слова сипалися, мов з рогу достатку. Я розповідав про острів, про Вероніку, про поцілунок, який перевернув усе в мені. Я говорив про страхи, що закохатися, про бажання контролювати серце, про минулі страждання та невдачі.Аня слухала, киваючи головою, не перебиваючи, лише час від часу посміхаючись або хитаючи головою.

— Знаєш, — сказала вона тихо, коли я закінчив. — Мені здається, що ти боїшся не Вероніки, а самого себе. Ти боїшся віддати серце, бо воно вразливе. Але це не страшно. Навіть якщо знову буде боляче, ти не втратиш себе.

Її слова змусили мене задуматися. Дійсно, я боявся втратити контроль, але, можливо, контроль — це лише ілюзія. Можливо, іноді треба дозволяти собі відчувати, жити моментом, нехай навіть з ризиком.

Ми сиділи так довго, розмовляючи про все на світі — про страхи, про спогади, про маленькі радощі життя. І хоча я все ще відчував суміш роздратування, захоплення і страху, щось всередині мене змінювалося. Я розумів, що не самотній, що поруч є людина, яка готова підтримати мене без умов і без суджень.

Це було як ковток свіжого повітря після довгого занурення під воду. Я відчув, що зможу впоратися зі своїми почуттями, навіть якщо Вероніка залишиться лише другом у цьому світі. Мені знадобиться час, щоб зрозуміти себе, свої бажання, свої страхи. Але цей вечір з Анею став тим моментом, коли я нарешті відчув, що можу дихати вільно.

І хоча серце ще боліло від того, що сталося на острові, я знав: будь-які труднощі — лише частина шляху. Аня була моїм супутником у цьому процесі, і я готовий був іти далі, крок за кроком, розбираючись у собі та у світі навколо.