Денис

Дивно, ця Вероніка виявилася не така вже й погана, як я думав. Дівчина має почуття гумору, гострий розум та добре серце. Вона справді професіонал своєї справи. Я навіть не уявляв, що вона буде настільки добре справлятися.

Вже за кілька днів роботи Вероніка виявила головну проблему у фінансових звітах, і тепер намагалася мінімізувати втрати. Мене вразило, як швидко вона розбирається в ситуації, як уважно слухає кожного, хто приходить до неї з проблемою, і як тонко знаходить вихід навіть із, здавалося б, безвихідних ситуацій. І може, це саме той директор, який потрібен нашій фірмі, аби вийти з того стану.

За ці дні дівчина показала себе з найкращої сторони, намагаючись допомогти кожному. Вона не тільки вирішувала проблеми, а й підтримувала людей морально. І це викликало якісь дивні емоції в мені, яких я і сам не розумів. Ні, звичайно, я дуже сильно хотів стати директором. Але тепер розумів, що можливо в мене б навіть не вийшло. Так, я хороший архітектор, але в інших сферах не дуже розбираюся.

Можливо, я і справді був несправедливий до неї. Вероніка не схожа на тих панянок, які живуть лише заради грошей, та й не думають більше ні про що. Вона має правильні думки, і знаходить вирішення будь-якої проблеми. Цікаво, що ще приховує вона в собі? Саме з такими думками я йшов додому, і, крок за кроком, відчував, як щось змінюється всередині мене.

Хотілося зателефонувати Ані, аби поділитися переживаннями. Вона завжди була для мене однією з найближчих людей на цьому світі, і я розповідав їй усе. Але тепер вони з Веронікою стали подругами, а це означало, що Аня обов’язково почне хвалити її, підкреслювати її достоїнства. Мені доведеться розбиратися з цим самотужки, знаходити свої відповіді на запитання, які раніше хтось вирішував за мене.

Мене відволік дзвінок телефону. Я відразу побачив номер і вирішив не брати слухавку. Не хотів говорити з ним — з тим, з ким стільки років накопичувалися образи. Я не знав, як себе поводити після стількох років. Я все ще не міг пробачити і навіть не уявляв, чи колись вийде. Це було занадто важко. Та все ж на четвертий дзвінок довелося відповісти.

— Ало, — сказав я з явним невдоволенням у голосі.

— Синку, привіт, — відповів батько. — Я дуже скучив за тобою, адже ти не відповідаєш на мої дзвінки.

— Давай без цього. Просто кажи, що тобі потрібно, — перервав я. — Я давно виріс з того віку, коли вірив кожному твоєму слову. Ми прекрасно знаємо, що ти би просто так не подзвонив. Тому кажи вже, бо я не маю часу.

— Добре, хоча я справді дуже скучив за тобою. Ти ж мій рідний син, — видихнув він. — У Каріни наступного вівторка день народження. Вона хотіла б запросити тебе. Дівчинка просто мріє, щоб ти прийшов.

Каріна — моя зведена сестра від другого шлюбу батька. Вони вже не маленькі, але я не міг точно сказати, скільки їй років. Мабуть, тринадцять, але я не впевнений. Я ще жодного разу її не бачив, бо мені це не цікаво. Вона мені не рідня, принаймні я так вважав.

Я ненавидів батька. Саме через нього померла моя мати. Він пішов від неї до цієї родини. Тому моя відповідь була б очевидною. Я кожного разу відмовлявся. Але щось в мені ніби сколихнулося. Аня би сказала, що це через вік, ніби я стаю старше і починаю розуміти речі інакше.

— Я подумаю, — відповів я, скинувши дзвінок.

Дитина ж не винна, що її батько виявився таким. Вона хотіла би познайомитися зі старшим братом. З іншого боку, я не міг інакше. Щось у мені не давало зробити цей крок. Можливо, я занадто довго жив із цією ненавистю і тепер просто не міг її відпустити. Але хто знає, можливо одного дня все зміниться.

Вдома я сів на диван, обхопивши голову руками. Спогади про матір, її лагідний голос, запахи домашньої кухні, раптово нахлинули. Я відчував, як образи і розчарування переплітаються з бажанням зрозуміти, що трапилось і чому він зруйнував нашу родину. Я згадував перші дні після її смерті, коли я намагався вижити без батька, який залишив нас на самоті.

А потім у пам’яті виникли моменти з Веронікою. Її здатність швидко аналізувати ситуацію, знаходити правильні рішення, допомагати іншим. Це було так дивно: у моєму серці виникло щось нове, легке, але водночас насторожене. Я зрозумів, що можу довіряти комусь іншому, але боявся, що знову підведуся.

Наступного дня на роботі я бачив, як Вероніка допомагає колегам вирішувати складні завдання, знаходить підхід до кожного. Вона сміялася, жартувала, але при цьому залишалася професійною. Кожен її рух, кожне слово змушувало мене задуматися: а що, якщо людина справді може бути чесною, щирою і водночас сильною? Я зрозумів, що її приклад надихає, що можу брати з неї приклад і сам змінюватися.

Я замислився: можливо, треба навчитися відпускати минуле, пробачати і знаходити баланс між власними емоціями та об’єктивною реальністю. Можливо, саме так я зможу колись підійти до Каріни без внутрішньої напруги, без образи на батька. Можливо, це перший крок до того, щоб відновити хоч якусь частину нормального життя.

Вероніка ж цього не знала і навряд чи підозрювала про зміни, що відбувалися в мені. Я вирішив, що не буду квапити події і дозволю всьому розгортатися природно. А зараз головне — не втрачати контроль і повільно навчатися довіряти життю, людям і самому собі.

Наступні дні стали своєрідним випробуванням для мене. Я помічав, як мої думки постійно повертаються до Вероніки, як мені хочеться радитися з нею, як я відчуваю полегшення від простого спілкування. І хоча я намагаюся залишатися обережним, поступово всередині виникало відчуття, що можна почати довіряти не лише життю, а й людям поруч.