Денис

Ненавиджу цей стан, у який я сам же себе й загнав. Я чув про нього раніше, читав у книжках, чув від інших, проте ще ніколи не відчував такої глибини розпачу. Це відчуття, ніби з мене вирвали душу, і тепер я змушений залишатися у темряві, в лабіринті власних страхів і сумнівів. Я сам закрив двері до щастя, сам відштовхнув можливість бути близьким із тією, хто змогла б запалити світло у моєму житті.

Так, саме через страх. Я боявся, що вона підійде занадто близько і розіб’є моє серце. Я жив за цим принципом, і він спрацьовував роками — до недавнього часу. Лише одна дівчина змогла побачити мене справжнього. Вероніка. І що дивно, вона навіть не намагалася мене змінити. Вона прийняла мене таким, яким я був. А я ж її образив…

Кожного разу, коли згадую її очі, в яких застигли сльози, мені хочеться кинутися і обійняти її так міцно, щоб забути про весь світ, заховати її від болю та печалі. Мені хотілося б просити пробачення, жити для того, щоб бачити її посмішку щодня. Але тепер цього вже не буде. І все — моя вина.

Я пам’ятаю ті ночі, коли сидів сам, думаючи про неї. Кожен її погляд, кожна усмішка переслідували мене, навіть коли я намагався відволіктися від думок про неї. Уявляв, як вона сміється, як говорить, як легкий вітер тріпає її волосся. І водночас відчував жахливе сум’яття: я хотів би бути частиною її життя, а одночасно боявся наблизитися, бо знав — можу зруйнувати її серце.

Тримаючи в руках ніж, я дивився на його холодне, блискуче лезо. Ідеальне та смертельне. Варто зробити лише один рух — і все закінчиться. Біль і страх зникнуть назавжди, і я отримаю такий бажаний спокій. Лише один крок у прірву — і мене більше нічого не хвилюватиме. Але я не моя мати. Я зовсім на неї не схожий. Я не зможу. Я ціную життя. І тих, хто поряд зі мною, навіть якщо це лише Аня, моє вікно в реальність.

Тоді чому я не дав собі шанс зізнатися у своїх почуттях? Ні, я просто боягуз, недостойний цієї неймовірної дівчини. Вероніка заслуговує когось іншого. Хтось, поряд з ким вона відчує себе особливою, безпечним, захищеною. Хтось, хто не розіб’є їй серце на шматки.

От знову я вирішую за інших, хоча обіцяв собі більше цього не робити. Це її життя, її вибір, і лише вона має право вирішувати, з ким буде щаслива. Але вона помилилася, віддавши своє серце мені. Я не вмію його берегти. Невже я й справді приречений жити ось так усе життя? Можливо. Бо я сам у цьому винен.

Спокуса покінчити з усім була неймовірно привабливою. Я вже підніс ніж ще ближче до себе, відчуваючи холод металу на долоні, відчуваючи, як мій пульс пришвидшується, як серце б’ється шалено. Та я не зміг цього зробити. І врятувала мене вона. Знову. Аня. Я навіть не можу уявити, що б сталося зі мною, якби її не було поруч. Кожного разу, коли я майже ступав крок у прірву, вона була там.

І чому я ніколи не закохався в Аню? Бо її серце було зайняте. Але саме вона тримала мене на землі, підтримувала, не дозволяла потонути у власних страхах і сумнівах. Зараз вона сиділа поряд зі мною, мовчки, і лише відчуття її присутності надавало спокою. І в такі моменти не потрібно нічого іншого…

Я пам’ятав, як одного разу вона просто взяла мене за руку і сказала: «Все буде добре». Це було так просто, і водночас неймовірно важливо. Тоді я зрозумів, що підтримка іноді сильніша за будь-які слова, бо вона дає сили піднятися і продовжити жити.

— Вероніка повернеться за кілька місяців. Принаймні так вона сказала мені. Вона зараз у Лондоні, намагається завершити проект. Якщо все вийде, «Радісей» отримає круту роботу, і це допоможе вам вибратися з того стану, — спокійно промовила Аня. — Я знаю, що тобі важливо знати це. Важливо знати, що з нею все гаразд. Її серце розбите, але вона сильна. Вероніка впорається з усім.

— Дякую, — прошепотів я. — За все.

— Денисе, не треба себе мучити такими думками. Я розумію, що тобі зараз важко. Ти ще ніколи не відчував такого. Ми всі скоюємо помилки, і їх завжди можна виправити. Твоє серце співає пісню, яку здатна почути лише вона. Але ти не хочеш цього визнавати, — її слова різали не гірше за ніж, але вони були правдою. — Рано чи пізно ти зрозумієш це. І тоді відчуєш неймовірний біль, гірший за будь-який ніж. Головне — вчасно зрозуміти, як виправити ситуацію. Бо я впевнена: це ще не кінець вашої історії.

Я відчував, як у грудях росте тривога, але одночасно й надія. Я зрозумів, що поки Аня поруч, я не залишусь сам на сам із темрявою. Її присутність була як опора, як світло у тунелі, яке показує шлях.

— Я не створений для стосунків. Романтичні жести, красиві слова… Це все не для мене, — відказав я, намагаючись переконати сам себе. — Скільки разів я намагався побудувати щось, і ніколи не виходило. Вже краще шукати когось на одну ніч. Поки що мені так зручніше. Це дозволяє триматися на безпечній дистанції. Але на більше я не здатний.

— Бо поряд з тобою не було Вероніки, — Аня посміхнулася, лагідно. — Все змінюється, коли зустрічаєш справжнє кохання. Світ навколо починає інший, і нам потрібно приймати ці зміни. І я вірю, що ти не повториш історію своєї матері. Просто пам’ятай: ти не схожий на неї. Дай собі шанс стати щасливим. Ти як ніхто заслуговуєш на це.

Вона підійшла ближче, взяла ніж і поклала його на стіл. Я дозволив їй це зробити. Бо зараз не хотів абсолютно нічого. Я був порожнім зсередини.

— Я краще заберу. В мене вдома ножі всі тупі, - Аня посміхнулась. – Уявляєш, вісім ножів, і всі без гострих лез. Жах. Доведеться шукати майстра.

— А як же Олексій? — посміхнувся я. — Невже він не може наточити ножі своїй коханій?