Денис

Ненавиджу цей стан, в який я сам же себе й загнав. Я чув про це, проте ще ніколи не відчував. Таке відчуття, ніби з мене вирвали душу, і тепер я змушений залишатися у темряві. Через власний страх я втратив будь-який шанс бути щасливим. Так, саме через страх, адже я боявся, що вона підбереться занадто близько та розіб'є мені серце. Я жив за цим принципом, і це спрацьовувало. До недавного часу. Лише одна дівчина справді змогла побачити мене справжнього. І я їй подобався таким, який є насправді. Вероніка навіть не намагалася мене змінити. А я ж її образив. При тому, що хотілося самого себе вбити за це. Коли я бачив її очі, в яких застили сльози, хотілося міцно обійняти її та заховати від всього світу. А потім все життя просити пробачення і робити все, аби вона посміхалася. Та тепер цього вже не буде. І я сам в цьому винен. 

Тримаючи в руках ніж, я заворожено дивився на лезо. Холодне, ідеальне та таке смертельне. Варто зробити лише один рух, і все закінчиться в той самий момент. Більше не буде болю та страху, і я отримаю такий бажаний спокій. Лише один крок у прірву, і мене більше ніщо не буде хвилювати. Однак я не такий, як моя мати. Я зовсім на неї не схожий і не наважуся цього зробити. Я вмію цінувати життя і тих, хто поряд зі мною навіть у найважчі моменти.Тоді чому я не дав шанс хоча б зізнатися собі в цих почуттях? Ні, я просто боягуз, що не вартий такої неймовірної дівчини. Їй потрібен хтось інший. Хтось, поряд з яким вона відчує себе особливою. Хтось, хто не розіб'є їй серце. 

От знову я вирішую за інших, хоча і обіцяв собі більше цього не робити. Це її життя, і лише Вероніка має вирішувати з ким їй буде комфортніше. Однак вона помилилася, коли віддала своє серце мені. Я не вмію його берегти. Невже я і справді приречений все життя провести ось так? Звичайно, адже сам в цьому і винен. Спокуса покінчити з усім ще ніколи не була настільки привабливою. Я вже навіть ближче підніс ніж, проте так і не зміг цього зробити. Спокуса все ще була занадто близькою. Але мене врятувала вона. Знову... Я навіть не уявляю, що б було з моїм життям, якби в ньому не було Ані. Кожного разу вона мене витягала, коли я вже майже стрибнув у прірву. Подруга ніби відчувала, що потрібна мені. І чому я не закохався в цю неймовірну дівчину? Бо знав, що її серце зайняте. Однак саме вона і тримала мене на землі. Зараз, сідаючи поряд зі мною, вона не сказала ні слова. Проте я відчував її підтримку. І в такі моменти не потрібно було нічого іншого...

- Вероніка повернеться за кілька місяців. Принаймні так вона сказала мені. Вона зараз в Лондоні, намагається вирішити з якимось проектом, що дістанеться вам. Якщо все вийде, то "Радісей" отримає круту роботу, і це допоможе вам вибратися з того стану. - просто сказала подруга. - Я знаю, що тобі важливо це знати. Важливо знати, що з нею все впорядку. Так, її серце розбите, але вона сильна. Вероніка впорається з усім. 

- Дякую. - прошепотів їй я. - За все. 

- Денисе, не треба себе вбивати цими думками. Я розумію, що тобі зараз важко, адже ти ще ніколи не відчував такого. Ми всі скоюємо помилки, і їх завжди можна виправити. Твоє серце співає пісню, яку здатна почути лише вона. Однак ти не хочеш цього визнавати. - її слова, як і завжди, різали не гірше за ніж, та вони були правдою. - Рано чи пізно ти це зрозумієш. І тоді ти відчуєш неймовірний біль, який різатиме тебе гірше за ніж. Головне, аби ти вчасно зрозумів як все виправити. Бо я впевнена, що це ще не кінець вашої історії. 

- Я не створений для стосунків. Ці всі романтичні жести, гарні слова... Це все не для мене. - просто відповів я. - Скільки разів намагався побудувати хоч щось, і ніколи не виходило. Вже краще просто знаходити когось на одну ніч. Поки що мені так комфортніше. Це дозволяє триматися на безпечній відстані. Але на інше я не можу розраховувати. 

- Бо поряд з тобою не було Вероніки. - Аня посміхнулася. - Все змінюється, коли ти зустрічаєш справжнє кохання. Світ навколо змінюється, і нам потрібно приймати ці зміни. І я вірю, що ти не повториш історію своєї матері. Просто пам'ятай, що ти не схожий на неї. І дай шанс собі стати щасливим, адже ти як ніхто на це заслуговуєш. Подумай про мої слова. А це, - вона відібрала в мене ніж. - Я краще заберу. В мене якраз ножі дома ніхто не наточив. От ти уявляєш, вісім ножів, і всі тупі. Жах просто. Доведеться шукати якогось майстра. 

- А як же Олексій? - посміхнувся я. - Невже він не може поточити ножі своїй коханій. 

- Він не в тих справах майстер. Так, хлопець дуже непогано готує, але в побуті абсолютно не корисний. Хоча, він обіцяв це виправити. - розсміялася Аня. - Мало не забула, підіймайся та пішли зі мною. Буду виводити тебе з того стану. 

Я знав, що в мене немає ніякого шансу відмовитися. За стільки років дружби я прекрасно вивчив дівчину. Краще вже зробити те, що скаже Аня. Інакше вона обов'язково придумає якийсь спосіб, і я все одно погоджуся. А так зекономимо час, нерви та фантазію дівчини. Та й мені це справді зараз потрібно, адже в моїй голові і справді з'являлися лише жахливі думки. А може Аня права, і мені просто потрібно знайти спосіб все виправити та прийняти свої почуття?