Епілог

Сьогодні в нас річниця з Денисом. Ще один рік, який ми провели разом. Ще один рік, наповнений щастям та коханням. Ми вже одружені стільки років, і абсолютно щасливі. І я досі не могла повірити, що це все відбувається зі мною, адже наше життя починалося настільки непросто, настільки несподівано, що іноді я ловила себе на думці: «Це дійсно реальність, чи все це сон?» Потім ще й були проблеми з вагітністю, стільки сумнівів та страхів, і ось тепер у нас є наш Макарчик, найкращий у світі синочок.

Це така радість, коли маленьке диво називає мене мамою, тягне свої крихітні ручки, аби я обійняла його, притиснула до себе. Я можу годинами спостерігати, як він грається своїми маленькими пальчиками, як пробує складати кубики, як сміється, коли ми з Денисом разом із ним граємося.

І я ніколи не могла подумати, що Денис може бути настільки турботливим батьком. Він кожну вільну хвилину проводив із сином, брав участь у всіх його маленьких радощах, навчав його новому, допомагав розвиватися. Я бачила, як світяться очі Макарчика щоразу, коли він бачить батька, як він біжить до нього назустріч, сміючись і вигукуючи щось незв’язне, але неймовірно милим голоском.

І чесно, іноді я думала, що Макар звикне до такої постійної уваги й подарунків, і потім буде важче його дисциплінувати. Але ні, Денис був твердий і спокійний, вчив його, що значить бути справжнім чоловіком — відповідальним, ввічливим, добрим. І хоча йому лише чотири рочки, я вже бачила, що виростає маленька особистість, якою ми будемо пишатися. Ми обоє хотіли виховати дитину правильно, без надмірного балування, але й не забуваючи про любов і підтримку.

Сьогодні ж у нас свято — річниця, яку ми вирішили відзначити з друзями та родиною. Запросили багато людей, і це було справжнє сімейне зібрання. Спершу хотіли святкувати в ресторані, але зрештою тато запропонував проводити його вдома — у великому саду його будинку було достатньо простору для всіх гостей.

Мама взяла на себе всі організаційні питання, а допомагала їй Тамара. За ці роки вони стали не лише подругами, а й справжньою командою, і чудово ладнали між собою, готуючи свято. Макар завжди радів, коли бачив їх обох поруч — вони обидві були найкращими бабусями, дбали про нього, гралися, читали казки, розповідали історії з дитинства. Тамара, хоч і не рідна по крові, любила його так, ніби він її власний онук.

Сад був прикрашений гірляндами з ліхтариками, повітряними кульками і маленькими квітковими композиціями. Столи були накриті смачними закусками, фруктами, домашньою випічкою. Діти бігали навколо, сміялися, гралися, а дорослі насолоджувалися спілкуванням, пригадували давні історії, обмінювалися жартами. Денис і я трималися за руки, і, спостерігаючи за усім цим, відчували щось на зразок внутрішнього тепла, спокою та задоволення від того, що ми разом, що наша родина єдина та щаслива.

Але останнім часом я почала себе почувати не дуже добре. Біль у животі, слабкість, легке запаморочення — усе це викликало тривогу. Я згадала свою вагітність із Макарчиком, коли лікар попереджав, що можуть бути ускладнення. Страх накривав мене з новою силою. Невже щось пішло не так?

Та ніби цілих чотири роки все було добре. Мене лякали найгірші сценарії, але я розуміла: панікувати зараз — неправильно. Я одразу записалася до лікаря, і Денис був поруч на кожному кроці. Його підтримка давала мені спокій, хоча я бачила, що він хвилюється навіть більше за мене.

Після обстежень лікар підтвердив — усе добре. Це була перевтома та стрес від організаційних моментів і святкування річниці. Я відчула полегшення, присіла поруч із Денисом, спостерігаючи за його обличчям, намагаючись зафіксувати цей момент щастя. Його очі світяться від радості, його посмішка тепла і щира. Я знову відчула неймовірне тепло всередині — те відчуття, яке з’являється, коли поруч саме той чоловік, який підтримує і любить тебе безумовно.

— Вероніко, що сталося? — запитав він, помітивши мою серйозну гримасу. — Щось дуже серйозне? Ми з цим зможемо впоратися?

Я просто протягнула йому довідку, не вимовляючи ні слова. Він уважно поглянув на неї, і я бачила, як у його голові мільйон думок промайнули за кілька секунд. Невимовна радість, щастя і хвиля хвилювання одночасно.

— Це правда? — шоковано промовив Денис. — Вероніко, у нас буде дитина? Але ж лікарі казали, що таке неможливо. Це реально?

— Так, — прошепотіла я. — В нас буде друга дитина.

Спогади про першу вагітність, про усі страхи й сумніви знову накрили мене, але тепер вони були не самотні — поруч був він, наш Денис, тримаючи мене за руку, обіймаючи. Його радість була настільки щирою, що я відчувала, як усі мої хвилювання повільно відступають.

— Дякую тобі, — тихо сказав він, тримаючи мене міцно. — Ти робиш мене найщасливішим. Ти подарувала мені родину, нашого синочка, а тепер ще одну дитинку. Якщо це буде донечка, я буду на сьомому небі. А навіть якщо син — теж прекрасно. Зробимо подвійне свято! Макар так давно хотів братика чи сестричку.

— А чому б і ні? — посміхнулася я, відчуваючи, як тепло і радість наповнюють мене.

Ми сиділи ще довго, тримаючись за руки, спостерігаючи за сміхом Макарчика, який радісно бігав садом із Тамарою та друзями. Я уявляла ранки з новонародженим малюком, його перші кроки, перші слова, як ми разом гратимемося з ним у саду, читаючи казки та відкриваючи світ. Денис час від часу підморгнув мені, і ми обмінялися усмішками, що мовчки обіцяли — ми все подолаємо разом, бо у нас є родина, любов і підтримка одне одного.