Глава 12

Мій синочок… Маленьке життя, що було частиною мене. Я так сильно його любила, що часом здавалося, немає слів, щоб описати всю глибину цього почуття. Навіть подумати не могла, що можна так сильно когось любити. Звісно, я кохала Дениса, але це було зовсім інше відчуття — доросле, спокійне, зріле, водночас яскраве і шалене. А Макар… він був маленьким дивом, подарунком долі, утіленням наших надій та мрій.

І досі я не могла повірити, що нарешті в нас все вийшло. Ми довго чекали цього моменту, обережно мріяли, не сміючи сподіватися, що він станеться настільки чудово. А тепер він лежав у своєму ліжечку, солодко сопів і спокійно дихав, і я могла просто дивитися на нього без кінця, ловлячи кожну дрібницю: як його маленькі ручки стискають ковдрочку, як під час сну на щічках з’являється рум’янець, як він інколи посміхається уві сні.

Іноді здавалося, що ці миті настільки тонкі й крихкі, що можуть зникнути, якщо на них подивитися занадто уважно. Та я не могла відвести очей — кожен подих, кожен рух, кожна дрібниця нагадувала мені, що наше маленьке диво справжнє.

Перші тижні з Макаром були надзвичайно важкими. Я навіть не знала, з чого почати — як правильно тримати його на руках, як погодувати, як заспокоїти, якщо він плаче. Кожен крик здавався мені випробуванням. Я боялася щось зробити неправильно, і саме через це телефонувала мамі, Тамарі та Ані ледь не щодня.

Трійця моїх наставниць — терплячі, спокійні, безкінечно добрі — відповідали на всі мої питання, заспокоювали і давали поради, які рятували мене щодня. Деколи мама чи Тамара залишалися з нами на декілька годин, бо я просто не знала, як впоратися з усім одночасно.

І з часом, крок за кроком, я набула досвіду. Я вже могла самостійно доглядати за сином, відчувати ритм його дихання, знати, коли йому тепло, а коли потрібно просто обійняти. Я навчилася помічати найменші ознаки втоми, голоду чи дискомфорту. Я вже могла вгадати, коли він хоче спати, а коли готовий до ігор. І хоча кожен день був наповнений новими викликами, я відчувала неймовірне задоволення від того, що роблю щось важливе і справжнє.

Денис у цій справі теж старався, але інколи виходило трохи гірше. Та це було мило і смішно — він нервувався, перепитував мене про все, пробував сам робити маленькі речі, і з кожним днем ми вчилися разом. Ці моменти робили наші відносини ще міцнішими. Кожен його невдалий, але щирий спроба допомогти викликав у мені посмішку, а іноді й тихий сміх.

І, коли я дивилася на нього, на його спокійний вираз обличчя, на те, як він читає книгу, поки Макар спить, я розуміла, наскільки мені пощастило. Останнім часом йому трохи погіршився зір, і він носив окуляри. Але вони робили його ще більш привабливим. Часом я зупинялася, намагаючись усвідомити: це все моє? Це все стало частиною мого життя?

Я тихенько підійшла до Дениса, обійняла його ззаду, притискаючи щоку до його спини. Він відкладав книгу, притягав мене до себе, і в цей момент я відчувала неймовірний спокій. Здавалося, що весь світ зупинився, і існуємо лише ми троє — Денис, Макар і я. Я так довго чекала цього відчуття, цього відчуття повного щастя, що кожна мить здавалася безцінною.

— Малий заснув? — запитав Денис, посміхаючись. — Хоча, якщо він не в тебе на руках, то скоріш за все відповідь буде позитивна.

— Так, він дуже втомився, — відповіла я, посміхаючись. — Це була його перша довга поїздка в гості. І знаєш що? Мені навіть не довелося його закачувати. Він просто закрив оченятка і заснув. Таке миле сонечко в нас з тобою є.

— Нехай звикає, — зауважив Денис. — Бо ми ж не будемо весь час сидіти вдома. Це поки що він маленький. А в нас ще є обов’язки перед фірмою, робота, проекти… Хай подивиться, як працюють його батьки. Все-таки він син двох архітекторів, — хлопець посміхнувся і поглянув на мене. — Значить, у нас є кілька годин наодинці?

Я лише кивнула. Ми довго чекали цієї можливості. Денис почав цілувати мене в шию, від чого я буквально розтанула. Хотілося закрити очі й просто розслабитися у його руках. Він знав мої слабкі сторони і вміло ними користувався, але цього разу я була зовсім не проти.

Його рука ніжно гладила мою спину, і я відчувала хвилю бажання, хвилю тепла й близькості, яка за ці місяці, що пройшли після народження Макарчика, ставала рідкісним подарунком нам обом.

Я не могла втратити момент, тому обережно сіла на його коліна, відчуваючи ритм його дихання. Раніше я була більш стриманою, але зараз мала офіційне право — обручка на пальці відкривала для мене цілий світ. У нашій родині вже була наша дитина, і тепер ми могли дозволити собі бути ближчими одне до одного без страху і сумнівів.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Денис між поцілунками. — І завжди кохав. Просто боявся цих почуттів. Але ти не здалася, і саме завдяки тобі в нас є наша родина. Я рідко кажу це, але дякую… дякую тобі за те, що ти є в моєму житті, що даруєш мені найкращі моменти.

— Я теж тебе кохаю, — відповіла я, посміхаючись. — І давай не будемо про сумне. В нас є так мало часу на себе. Макарчик може прокинутися будь-якої миті, і тоді вся наша увага буде лише на ньому.

— Так і чого ж ми чекаємо? — сміливо запитав Денис, посміхаючись.

Поруч із ним я могла забути про все. Він дарував мені неймовірні емоції, такі сильні, що інколи здавалося — вони переповнюють тіло. Я мріяла, аби наше життя завжди було саме таким — разом, щасливе, тепле, зі сміхом, турботою та любов’ю.

Я уявляла, як ми проводимо ранки разом, готуючи сніданок, як Денис готує для нас каву, а я сміюся, бо він завжди додає трохи забагато цукру. Я бачила, як ми разом навчаємо Макарчика перших слів, перших кроків, як він показує нам свої маленькі досягнення, а ми святкуємо їх кожен день. І навіть через десятиліття ми сидимо в кріслах біля каміна, тримаючи чашки чаю, а Макар, уже дорослий, розповідає нам свої пригоди.