Глава 8

Ця темрява була не лише заспокійливою, а ще і якоюсь рідною. Я відчувала себе ніби вдома. Таке давно забуте почуття, яке я так відчайдушно шукала стільки років. Мені подобалося тут, особливо те, що я почала забувати навіть власне ім'я. Поступово з пам'яті стиралися всі проблеми та невдачі, залишалася лише темрява, і більше нічого. Я відчувала неабиякий спокій, і мені хотілося залишитися тут назавжди. Однак лише одне залишалося в моїй пам'яті. Вірніше лише одна людина. Це був хлопець, і я занадто добре пам'ятала його ім'я — Денис. Моє серце відкликалося якоюсь дивною піснею, згадуючи його. Я відчувала кохання, що прорізувало цю темряву. Невже саме він не дає мені піти далі, тримаючи у цьому світі? Саме він дарував сил боротися з цією темрявою. Проте я не знала чи довго зможу так витримати. Поступово в пам'яті спливали й інші люди, що точно грали дуже важливу роль в моєму житті. І саме для них я і маю повертатися. Потрібно зробити вибір, і, здається, я вже знаю відповідь. От тільки мені доведеться винирнути з цієї рятівної темряви, що була для мене ніби рідний дім. Але рішення вже було прийняте моїм серцем замість мене.                                    

- Вероніко, відкрий очі. Ну будь-ласка, зроби це.  - почула я голос дівчини. - Давай дівчинко, ти маєш повернутися до нас. Не залишай нас без такої чудової людини. Інакше я тебе точно вкушу. Боляче вкушу. І тебе не врятує нічого, адже ти ж мене знаєш. Тому не змушуй мене це робити, а відкрий зараз же очі.                                                                                                                                                           

І саме це і стало останньою краплею, адже вона змусила мене відкрити очі. Ні, не погроза на мене подіяла. Просто цей голос стільки разів був зі мною поряд. Занадто добре я його пам'ятала. Я одразу ж все пригадала, не лише своє минуле. А й те, чому я тут опинилася. Темрява остаточно відступила, і тепер я повністю повернулась. На мені досі був одяг після аварії, а наді мною схилилася Аня. Дивно, чому тут тільки вона? Скільки часу взагалі пройшло? Не думаю, що дуже багато, адже інакше тут би зібралися всі близькі люди.                                                                                                                         

- Ти потрапила сюди кілька годин тому. Поліцейський мій знайомий, тому одразу ж зателефонував мені. Знайшов знайомий номер у твоєму мобільному. Ми ж з тобою розмовляли незадовго до аварії, пам'ятаєш? - відповіла вона на моє німе питання. - Твоїй мамі стало погано, а тато залишився з нею. Вони дуже хвилюються за тебе, а от Денису я не можу додзвонитися. Але все буде добре. - посміхнулася подруга. - Лікар сказав, що ти народилася в сорочці. Лише кілька забоїв, проте нічого серйозного. Твоєму життю нічого не загрожує.                                                                                         

В неї задзвонив телефон, і вона відійшла. А медсестра одразу ж почала перев'язувати моє поранення. Тільки зараз я відчула, що насправді в мене болить все тіло. Враховуючи, що я потрапила в аварію, то так і мало бути. Насправді це реально якесь диво, адже я мала лише легкі подряпини та забої, і на голові відкриту травму. Однак ніякої загрози здоров'ю немає. Моє життя було в абсолютній безпеці, тому і хвилюватися не варто. Все-таки добре, що у свій час я немало коштів вклала саме в безпеку авто. Це було головним пріорітетом для мене.Тепер доведеться купувати нове, але головне, що я вижила. От тільки чому Аня не могла додзвонитися до Дениса? З ним все хоч добре? Навіть в цей момент я більше хвилювалася за нього, ніж за себе. Та коли подруга увійшла до палати, вигляд в неї був дуже стурбований.                                                                                                                             

- Вероніко, телефонував Денис. - вона говорила зі сльозами на очах. - Він думає, що ти померла. Подзвонив в лікарню, і вони переплутали з якоюсь іншою дівчиною. Він... - подруга вже не стримувала сльози. - Він прощався зі мною. Думаю, хоче щось зробити з собою. Тому ти лишайся тут, а я маю поїхати до нього. Я не можу його залишити в тому стані, адже він може щось накоїти.                     

- Я з тобою. - я різко встала, від чого в мене потемніло в очах. - Він має впевнетися, що зі мною все в порядку.                                                                                                                                                        

- Ні, ти тільки пережила такий стрес. В тебе поранення та травма голови. До того ж доведеться знову сісти в машину. - Аня мене зупиняла. - Я тобі одразу зателефоную. З ним все буде добре, це я тобі обіцяю.                                                                                                                                             

- Я їду з тобою. - наполягала я. - І ти не зможеш мене зупинити. Не тоді, коли я можу втратити Дениса.  

Швидко кивнувши, Аня попросила свого знайомого поліцейського залагодити всі питання, і ми швидко застрибнули в її машину. Сподіваюся, що лікарі не сильно образяться на те, що я замість лікування поїхала від них. Та зараз в мене в пріорітеті зовсім інше. По ідеї після аварії в мене мав бути якийсь страх, і я б певний час не сідала в авто. Однак зараз мені було байдуже на все, адже Денис міг щось зробити з собою. Він же вважає, що я померла. А це точно не може добре закінчитися. Одразу ж згадалася історія його батьків. А ще всім відома трагічна п'єса. От тільки в нас все буде більш позитивно. Ми обов'язково станемо щасливими, і постараємося рідше сваритися, адже це призводить не до найкращих наслідків. Дорогоцінні хвилини спливали, і найгірші сценарії проносилися в моїй голові. Я боялася, що ми можемо просто не встигнути.                                                                      

- Будь ласка, ти можеш їхати швидше? Вижимай на повну з цієї машини. - благала я Аню, до болю стискаючи ручку дверцят машини. - Ми можемо просто не встигнути. Будь ласка, нам потрібно це зробити. Я боюсь, що можемо запізнитися.