Глава 2

Я не могла знаходитися більше в чотирьох стінах, а тому швидко віддала власниці ключі від квартири та викликала таксі до аеропорту. Мені потрібно було піти звідси, адже я вже буквально не могла всидіти на місці. А так хоч зможу побути там, де мої думки постійно щось відволікатиме. Тут було стільки людей, і це якось розслабляло мене. Я прийнялась спостерігати за іншими. Тут були і молоді пари, і люди в поважному віці. А ще діти, досить багато дітей. Цікаво, невже вони всі кудись летіли? Це в Україні було престижно на відпочинок відправлятися в Лондон, а як тут? Поруч з усіма цими пасажирами я могла видихнути. Принаймні я не збиралась плакати на людях, а значить вже було легше. Цілих три години чекати, та воно того було варте. Вже зовсім скоро я буду вдома, побачу Аню, Льошу, Матвія з Артемом, нарешті познайомлюся з Оксаною. Подруга мене обрадувала, що Матвій почав зустрічатися з цією дівчиною. І вона справді робила його щасливим. Ну, це дуже добре, адже він справді заслуговує на це. Але так дивно, бо Артем не мав нормальних відносин. Невже вона так сильно його змінила.  Аня мені вже розказала, як ми завтра поїдемо всі разом відпочивати, однак я не дуже хотіла цього. Там точно буде Денис, і нам доведеться вдавати ніби нічого не сталося.                 

"Ти везеш мені подарунок?) Великий та дуже крутий? Бо якщо ні, то я тебе навіть в гості не пущу. Хоча ні, пущу, але печеньок ти не отрмаєш."                                                                                         

Я отримала смс від Софійки, молодшої сестрички Матвія. Це наймиліша дівчинка у світі, яку ми всі дуже сильно любили. Через те, що ми з дитинства дружимо з її братом, вона виросла на моїх очах. І я дуже сильно любила її, а тому подарунок обрала ще в перший же день. Наскільки я знаю, вона вже робить певний прогрес у своєму лікуванні, і є шанс, що дівчинка скоро знову зможе ходити. От тільки чи повернеться вона до танців. Це ми ще не знаємо. Я завжди хотіла мати брата чи сестру, проте мої батьки так і не наважилися на другу дитину. І хто знає, може це і на краще.                                    

"А я мала його тобі привезти? Щось я не пам'ятаю, аби ми про це говорили."                                   

Ну, трошки подратувати її можна. Але це не спрацювало, бо дівчинка знає, що я точно не приїду з пустими руками. За стільки років вона настільки мене вивчила, що вже не велася на провокації. Але шкода, бо я люблю діставати людей.                                                                                                         

"Дуже смішно. Зробимо вигляд, що я майже тобі повірила. Я вже скучила за тобою, тому чекаю на тебе в гості. І тілкьи не прийди мені, я тоді все розповім Матвію. І він теж на тебе образиться. А і Оленка передає тобі привіт =)"                                                                                                         

"І їй теж. Скоро приїду і привезу вам обом дещо цікавеньке. "                                                                 

Я справді дуже сильно скучила за цими двома дівчатами, тому обов'язково завітаю до них з подаруночками з Лондону. Тепер я ще більше хотіла додому, адже на мене там чекає стільки людей. І всі вони стали моєю родиною. Мене завжди дивувало, як вони можуть дружити, адже абсолютно не схожі одна на одну. Софійка більш спокійна та розсудлива, а Оленка часто спочатку щось робить, а вже потім думає. Однак вони дружать вже стільки років, і ніби доповнюють одне одну. А в скільки пригод вони встрягали, інколи нам навіть доводилося виручати їх. Ми ж обираємо друзів, з якими нам комфортно разом, а не ті, що нам найбільше підходять до характеру. От Матвій, Артем та Льоша абсолютно різні, але все ще продовжують дружити, не дивлячись ні на що. І жодна проблема не зруйнувала їх дружбу. Я думаю, що навіть не існує ще такої ситуації. Я витягнула книгу, що придбала кілька днів тому, й занурилась в читання. Навіть не одразу помітила, що то вже час проходити реєстрацію. Через деякий час я зайняла своє місце в бізнес-класі. Як вчасно ж пішов дощ, адже Лондон ніби прощався зі мною. І це було так символічно. Я звикла до цього міста, однак неймовірно хотілося додому. Я скучила за рідним Києвом, де кожна вуличка була такою знайомою. Та я обов'язково ще повернуся, а може вже навіть і не сама. Колись то має це кохання до Дениса стати настільки слабким, що я зможу звернути увагу на когось іншого. Хоча чомусь я не вірила, що це взагалі можливо. Як навчитися жити далі без нього? Як обманути своє серце, змусивши полюбити когось іншого? Одна відповідь — ніяк.                                                                                                         

Весь політ я проспала, адже дуже сильно боліла голова. Ще б, адже це все на мене так впливала зміна часових поясів. Ну нічого, вже сьогодні я буду в Києві, я буду вдома. І на диво мені зовсім нічого не снилося. Це був найспокійніший відпочинок за останні місяці. Як шкода, що він так швидко закінчився. Принаймні так здалося мені, адже ми приземлилися в Києві. Нарешті я тут, вже все позаду. Післязавтра я знову зможу вийти на свою роботу. І все прийде в норму. Крім мого розбитого серця, вона ніколи не залікується. Взявши свої речі, я попрямувала до виходу. А ще ж потрібно забрати свою валізу. І це зайняло в мене досить багато часу, адже тут зібралась ціла черга. Ну що ж, Вероніко, ласкаво просимо назад в Україну. Врешті мені вдалося забрати усі свої речі, і я попрямувала до виходу. Вже за кілька хвилин мене мало не збили з ніг.                                                                      

- Вероніко, як я скучила. Ти не уявляєш, скільки разів хотілось сходити кудись та десь просто посидіти з тобою. - Аня була фізично досить сильною, тому в неї були всі шанси задушити мене в обіймах. - Тебе так довго не було, і я тебе приб'ю, якщо ти знову поїдеш хоча б довше ніж на місяць. Мене не можна лишати майже без подруг, інакше я стаю дуже дратівливою та починаю всіх навколо кусати. Не віриш мені, то спитай у Льоші.