Глава 1

Лондон... Я обожнюю це місто, адже воно завжди мало якусь особливу атмосферу. Всі ці старовинні вулички, дощова погода та купа туристів, які захоплювалися кожним будиночком. Це таке неймовірне місце, де можна забути про все на світі, адже його краса і справді заворожує. Місто, яке має якусь свою особливу магію. Я б теж раділа разом з ними через те, що просто опинилася тут, однак думала зовсім про інше. Денис... Він не полишав мої думки ні на хвилину. Це були не просто почуття, здається я закохалася. Щиро і по-справжньому. Мені потрібен він ніби повітря, адже я не могла дихати без нього. Але за весь цей час хлопець навіть жодного разу не написав мені, аби поцікавитися моїми справами. А це ж стосується нашої фірми, він би міг знайти привід. Та все ж за кілька тижнів я змогла спокійно видихнути та рухатися далі. Мені було потрібне це перезавантаження. і тепер я змогла впоратися зі своїми почуттями. Принаймні зараз, поки не бачу його. І таким чином мені вдалося сконцетруватися на роботі. Та я знала від Ані, що з ним все в порядку. Вона чи не щодня розповідала мені про їх новини. Правда останнім часом Денис чимось вічно незадоволений. Можливо його не влаштовує те, що я так і не порвала всі зв'язки з фірмою, а навіть ще більше закріпила їх. Ну що ж, нехай звикає. Тепер вже це справа принципу. Але я досі не знаю, як буду з ним спілкуватися, коли повернуся до Києва. Наскільки я пам'ятаю, Денис хотів зайняти пост директора. А так його шанси стають ще примарнішими.                                                                                                                  

На все потрібно час, і ці місяці пролетіли дуже швидко. Проте мені стало набагато легше, і тепер я готова прийняти виклик. Я зроблю все, аби Денис більше мене ніколи не образив. А поки потрібно завершити всі справи тут, і повернутися додому. Я вже досить сильно чекала цього, бо просто скучила за всім. Навіть за офісом. Лише шкода, що розбите серце ніщо не може залікувати. Доведеться терпіти якось все та вчитися жити далі. Саме за такими думками я не помітила, що вже вдруге дзвонить мій телефон. І, звичайно, це була Аня. Вона чомусь найбільше сумувала за мною, і щодня, а інколи й двічі на день, телефонувала мені по відеозв'язку. Тому, я вдягнула навушники та прийняла дзвінок. Інакше вона мене би просто прибила.                                                                                                          

- Вероніка. - радісно скрикнула вона. - Ти вже купила квиток до Києва?                                             

Ні то привітання, ні якихось добрих слів, а одразу і по справі. В цьому вся Аня, і я вже звикла до такої її манери спілкування. Вона чудова подруга, яка завжди готова мене підтримати. Кращої навіть неможливо уявити. І мені було приємно, що я входжу в обмежений список близьких для неї людей. Тому і не хотілося її якось ображати, а це значить, що доведеться нормально відповісти. Було важко себе стримати, бо я обожнювала якось підколювати людей. Особливо тепер.                                    

- Ні, але я вже забронювала собі квиток. Сьогодні маю вилітати додому. Нарешті почую рідну мову. - я навіть посміхнулась при цих словах. - Ти ж мене правда зустрінеш? Бо якось не хочеться добиратися на таксі.                                                                                                                                             

- Звичайно, що зустріну. - я чула, що вона посміхається. - А потім тебе чекатиме допит, адже мені цікаво, що ж там було в Лондоні. І не думай, що зможеш якось викрутитися. Ти ж мене знаєш.         

- Ти мені щодня дзвонила і все розпитувала. - я закотила очі. - Навіщо тобі все чути ще раз.           

- Ну то й що, а може ти щось пропустила. До того ж цікавіше слухати, коли я бачу твою реакцію. - на фоні з'явився якийсь шум, напевно Льоша щось там вже вчудив. - Добре, зараз я маю прибити одного паразита, тому я побігла. Все, міцненько тебе обіймаю і чекаю.                                                             

Я не встигла навіть нічого відповісти, адже вона роз'єднала дзвінок. Однак настрій все ж підняти мені вдалося. Які ж вони щасливі з Льошою. І я дуже рада, що тоді він все ж наважився дати своїм почуттям свободу. Знаю, що він ніколи не знав, що таке справжня любов, адже він ріс без батьків. А любов друзів — то трохи інше. Був час, коли я вірила, що саме я стану для нього тою самою, зможу подарувати йому справжнє щастя. Навіть будували мрії про наше спільне майбутнє. Але доля вирішила інакше. Пам'ятаю так сильно злилася на Аню, адже вона забрала те, що, як я думала, належить мені. Та саме вона і показала Льоші справжнє життя. А потім я зустріла Дениса... Боляче навіть згадувати про нього, адже такі почуття я ще ніколи не відчувала. Мені було важливо, аби хлопець був щасливим, навіть не зі мною. Однак я не змогла б за цим спостерігати. Тому і довелося поїхати. А тепер час повертатися. Саме с такими думками я й увійшла до квартири, в якій жила протягом цих місяців. Проте це місце навіть віддалено не почало нагадувати мені дім. Тут не було тих дрібничок, що створюють затишок. Хоча я ж навіть не знаю як має виглядати він. Правду кажуть, дім створює не місце, а люди.                                                                                                                      

Кімната, кухня та ванна — ось і весь мій простір. Я прийнялась збирати речі, що не склало зовсім ніякої проблеми, адже в мене їх було не багато. Велика валіза та моя сумка — ось і все. Але до літака ще було цілих чотири години. І чим я маю зайняти себе в цей час? Як і кожного дня, я дістала свій смартфон та зайшла в Інстаграм. Не важко здогадатися на чию сторінку я хотіла зайти. Денис якраз сьогодні виклав новий пост, і знову про свою роботу. Таке відчуття, ніби в нього зовсім немає ніякого життя за її межами. А може так і справді й було. Моментами справді складалося відчуття, що це не людина, адже в нас хоч інколи є якісь почуття. Та не в нього... Мій телефон різко задзвонив, від чого я мало не впустила його. Однак найбільше я здивувалася не цьому, а номеру, що був записаний на виклику. Що в лісі вмерло, що Денис вирішив подзвонити мені? Моє ж серце зробило шалений стрибок, а потім взагалі вирішило пропустити удар. Як себе з ним поводити? А що говорити? Обравши тактику ділового спілкування, я натиснула клавішу "Відповісти".