Розділ ІІ

— Будь ласка, ти можеш їхати швидше? Вижимай на повну з цієї машини! — благала я Аню, до болю стискаючи ручку дверцят. — Ми можемо просто не встигнути. Будь ласка, нам потрібно це зробити. Я боюся, що можемо запізнитися.

— Я і так жену на максимумі! — крикнула Аня, не відволікаючись від керма. — Ти бачиш, що більше з цієї машини неможливо вижати. Це її максимум. А якщо підеш пішки, не думаю, що буде швидше. Ми маємо приїхати вчасно. Я вірю, що в нас все вийде. Денис протримається. Ти ж знаєш, який він сильний? Він зовсім не схожий на свою маму, тому все буде добре. Ще зовсім трішки.

Я знала, що Аня права, але розум не міг заспокоїти серце. Воно розривалося на шматки з кожною секундою, що віддаляла нас від нього. Кожна мить здавалася вічністю. Страх, що ми запізнимося, що станеться найгірше, що його відчай не втримається, тиснув на мене так, що хотілося кричати й плакати одночасно. Але сльози зараз нічого не змінять — вони не повернуть контроль у мої руки, не пришвидшать час.

— Давай, Аню, я прошу… швидше! — повторювала я, ледве стримуючи голос. — Ще кілька хвилин, і… і я не знаю, що буде.

Аня мовчки тримала кермо, очі зосереджені, губи злегка стиснуті. Вона відчувала кожен мій порив страху і хвилювання. Їй можна було довіряти беззастережно. Вона знала, як тримати машину, як утримувати мене у реальності, коли мої думки розривалися між панікою і розпачем. Кожен її рух, кожен поворот, кожен удар педалі давав мені крихітну надію: ми встигнемо.

Я відчувала, як серце стискається так, що дихати стає важче. Біль, відчай, страх — усе змішалося в одне пульсуюче відчуття всередині мене. Я боялася втратити його не лише фізично, а й остаточно, назавжди. Моя фантазія малювала найгірші сценарії: що якщо він зробить щось необачне, якщо лікарі помилилися, якщо ситуація вийде з-під контролю і стане незворотною? Кожна думка була гострою, як лезо ножа, що розрізає душу на частини.

У таких критичних моментах я завжди намагалась мислити логічно, шукати сенс у хаосі. Це був своєрідний механізм виживання. Я згадувала, як мама Дениса колись поводилася подібно, боячись втратити коханого. Тоді я не розуміла, наскільки сильними можуть бути емоції і як вони здатні повністю поглинути людину. Але зараз усе було інакше. Тут не було чужих драм, тут був реальний ризик. І я знала, що не можу повторювати чужі помилки.

Денис заслуговував на життя, сповнене щастя та любові. Я не могла дозволити, щоб страх і розпач вирішували його долю замість нього. Кожна секунда наближення до його квартири була неймовірно довгою, але я йшла вперед. Моє серце билося шалено, кожен удар нагадував мені про ціну промовчання, про вагу того, що могло статися.

Коли Аня припаркувала машину, я буквально вистрибнула з неї, ледве торкаючись землі. Біль у нозі здавався дрібницею порівняно з тим, що чекало попереду. Моя єдина мета — дістатися до нього, побачити, що він живий, і не дати відчаю захопити його повністю. Кожен крок був боротьбою із власним страхом і панікою, що відчували мої легені і серце.

Я увірвалася в будинок. Повітря було наповнене напругою, яку відчувала ще до того, як побачила його. І те, що я побачила, назавжди врізалося в мою пам’ять. Денис сидів на підлозі, а навколо був хаос. Розбитий посуд, книги, дрібні речі, які він колись любив, валялися довкола, мов свідки його внутрішньої боротьби. Серце стискалося від болю. У мене навіть перехопило подих.

Він сидів там, тримаючи пістолет біля своєї скроні. Очі його були сповнені сліз, відчаю і безсилля. Кожен рух, кожен погляд нагадував про небезпеку, яка могла статися в будь-який момент. Ще мить — і він міг натиснути на курок. Моє серце застигло, а час навколо ніби зупинився. Я не могла повірити своїм очам, не могла повірити, що все зайшло так далеко.

Моя свідомість почала метатися між минулим і майбутнім, між тим, що сталося, і тим, що могло статися за лічені секунди. Я згадувала всі його сміхи, усі моменти радості, що ділилися раніше, всі дрібниці, що робили його частиною мого життя. І тут, серед хаосу і страху, я зрозуміла, що моє серце не здатне залишатися осторонь.

Я відчула, як весь світ стискається до вузької точки, де він сидить, де мої страхи і надії змішалися в одне. Мої руки тремтіли, ноги ледве тримали мене. В голові вертілися думки про те, що могло статися, про що я можу втратити назавжди, про всі втрати і помилки, які вже сталися.

І навіть у цей момент паніки і хаосу я відчувала одночасно неймовірну ясність. Кожна деталь, кожен звук, кожен подих Дениса був настільки важливий, що ніщо інше не мало значення. Я відчувала, що весь світ сконцентрований у цій маленькій кімнаті, у цій миті, в його очах, у тому, як він сидів на підлозі, а пістолет тримав у руках.

Мої легені стискалися, серце мало зупинитися від хвилювання. Я відчула, що зараз на кону все — не лише його життя, а й моя здатність бути поруч, підтримувати, любити і діяти. Моя рука хотіла щось зробити, щось сказати, але голос і думки розділилися на тисячі частин. Я відчула холод страху, який пробіг по спині, але й разом із ним — дивну ясність, немов у цьому хаосі було щось, що вимагало уваги лише від мене.

Я стояла, не відриваючи очей від нього. Кожна секунда тяглася вічністю. Кожен мій подих відлунював у кімнаті. Я розуміла, що цей момент, ця мить, могла змінити все. Усе, що було до цього, усе, що могло бути після, залежало від наступної секунди, від руху, від рішення.