Глава 15

Квиток на літак уже куплений, речі зібрані. Відчуття, що я готова до нового етапу життя, наче зовнішньо мене все тримало в рівновазі, але всередині щось тривожно вирувало. Я була готова полетіти в Англію, але своє серце залишала тут, у Києві, серед тих людей, яких любила і які залишали в моїй душі свої сліди. І залишалося тільки зробити останній крок у невідомість. Ні, я знала, що це лише на пару місяців, та все одно не могла передбачити, як мої почуття витримають цю відстань.

Мені здавалося, що робота стане моїм щитом, що я зможу заглушити емоції, заглибившись у завдання. Це було справді необхідно: відволіктись від всього, що боліло, і знайти себе серед нових викликів. Але чи вистачить часу, щоб справді забути? Для цього іноді може не вистачити і всього життя. Денис… Його слова про байдужість розривали мене на частини. Скільки разів я чула щось подібне? Та тепер воно влучало прямо в серце, як ніж, який залишає рану, що не гоїться. У мить усе, що я будувала роками, зруйнувалося. І я знову тікала, як колись у дитинстві від болю, від відчуття власної безсиллі. Але цього разу все було інакше.

Я не бачила сенсу у від’їзді лише для того, щоб втекти. Можливо, десь у глибині душі я сподівалася, що Денис зрозуміє, що втратив. Але я знала, що повернусь гордою, і більше ніхто не матиме права зі мною так чинити. Саме ці думки тримали мене на плаву, допомагаючи не зламатися під тиском емоцій.

Дивно, але я навіть могла посміхатися. Фальшиво? Можливо. Але все одно — це вже перемога. Якщо я ще здатна на це, значить, не все втрачено. Батьки лише швидко попрощалися, пообіцявши дзвонити. Я теж обов’язково буду тримати контакт, адже наші стосунки нарешті стабілізувалися. Вони не знали справжньої причини мого від’їзду, та я відчувала, що мама здогадується. Іринка зараз не поруч, але я вірю, що вона там, де зможе впоратися з власною втратою, і колись повернеться тією дівчиною, якою ми її пам’ятаємо.

Я вже збиралася викликати таксі, коли у двері постукали. Хто це міг бути, адже всі знали про мій від’їзд? І я застигла, коли побачила його — Артема. Останнім часом ми майже не спілкувалися, і його поява була несподіванкою. З ним завжди було складно, адже його характер не можна було назвати легким. Він не подібний до жодного з наших знайомих, і іноді навіть створював відчуття відстороненості, але водночас мав свою особливу харизму, яку я все одно помічала.

— Я приїхав проводити тебе. Аби ти не їхала сама в таксі, — його посмішка була теплою, але я відчула, що за нею ховається щось більше. — Аня попросила це зробити. Вона помітила твій стан. До того ж, у нас останнім часом не найкращі стосунки, так що можна сказати, що ми вбиваємо двох зайців одним пострілом.

Я злегка усміхнулася, хоча і знала, що він був правий. Аня завжди піклується про інших. І чомусь хлопці слухають її. Цікава здатність, корисна я би сказала.

— А Льошу вона відпустити побоялася? — Сказала я напівжартома, знаючи, що його відповідь буде очевидною. — Хоча не відповідай, я і так знаю. Але це мило з твого боку.

— Це твоя валіза? — Він посміхнувся, і я відчула, як серце трохи затремтіло. — Тоді я чекатиму на тебе в машині. Швидше, бо можуть бути затори, і ти запізнишся на літак.

І ось настав момент — крок у невідомість. Страх затиснув груди, серце билося шалено. Я не знала, що на мене чекає попереду. Нехай буде важко, та я впораюся. Я переживу всі проблеми й ще покажу Денису, що він втратив. Цього разу я не тікала від себе, я йшла вперед, незважаючи на біль і розчарування.

Сідаючи в машину, я помічала, як Київ зникає за вікном. Раніше мене дивували ці краєвиди, шумні вулиці, люди, що поспішали кудись. Тепер я розглядала їх з іншою свідомістю — ніби це були останні миті моєї прив’язаності. Відчуття втрати змішувалося з відчуттям надії. Я думала про те, як багато часу втратила, намагаючись догоджати тому, хто мене не цінував. І водночас відчувала свободу: тепер ніхто не контролював моє життя, крім мене самої.

Артем допоміг мені донести валізу до машини. Його підтримка була мовчазною, але відчутною. І хоча ми не були близькі, я відчула вдячність за цей простий, але такий важливий жест. Він був немов тихий свідок мого переходу в нове життя.

Під час польоту я спостерігала за хмарами, що пропливали повз ілюмінатор. У кожній я бачила символи нового життя, яке на мене чекало: чисті, безмежні, світлі. І раптом зрозуміла, що цей політ — не лише фізичне пересування, а й подорож усередину себе. Я згадувала кожне слово, кожен погляд, кожну дрібницю, пов’язану з Денисом. І водночас усвідомила: це був мій шанс почати з чистого аркуша.

Моє серце боліло, але я знала, що біль — тимчасовий, а сила, яку я відкриваю в собі зараз, залишиться назавжди. Я думала про Аню і її здатність підтримувати, про маленькі радості, які часто відкладала на потім. І зрозуміла, що навчилася цінувати себе не менше, ніж інших.

Я глибоко вдихнула і відчула, що готова. Готова до нових викликів, до нових почуттів, до самого себе. І навіть якщо часом буде важко, я знала, що кожен крок вперед наближає мене до того, ким я хочу бути. Справжня Вероніка Олександрова тільки починає своє справжнє життя.

У глибині душі я дозволила собі невелике відчуття радості, усвідомлюючи, що це моє життя, і я сама тримаю його в руках. І хоча Денис залишався в моїх спогадах, тепер я могла дивитися вперед. Бо справжнє кохання починається з поваги до себе, і лише з цією силою можна зустріти будь-яке майбутнє.