Глава 11

Після розмови з Льошою мені стало набагато легше. Після того випадку між нами була якась незручність, адже ми навіть не могли знаходитися в одному приміщенні. Ну що ж, це було цілком очікувано. Та зараз стало набагато легше, адже я можу знову у випадку чогось поговорити зі своїм найкращим другом. Є речі, які ні Матвій, ні Артем не можуть зрозуміти. До того ж він вмів давати досить корисні поради. Однак, не дивлячись на це, розповідати йому про Дениса я не поспішала. Скажімо так, це не те, що можна обговорити з хлопцем. Тут потрібна дівоча порада. Аня найкраща його подруга, тому питати в неї якось не гарно, а Іра зараз така щаслива у своїх нових стосунках, що я просто не хотіла її засмучувати. Тому і вирішила з усім впоратися самостійно. Ну що ж, нехай буде так. Я не думаю, що тут щось занадто складне. Навіть не варто хвилюватися, адже я вже маю ідею як вчинити.  А мій план був досить простим — максимально уникати Дениса, поки я не розберуся зі своїми почуттями до нього. Геніально просто, адже над планом не треба було багато думати. І в мене б це просто ідеально виходило, якби ми не мали спільний проект. Ще й один офіс, спільні друзі. Просто ідеально. Проте я завжди старалася зробити так, аби ми не залишалися наодинці. І, здається, хлопцю це не зовсім підходило, адже він хотів зі мною поговорити. Ну, я не наважувалася. Однак довелося таки це зробити. Доля інколи підкидає нам цікаві сюрпризи. В той день мені довелося затриматися на роботі, адже я мала незакінчені справи. Вже була восьма година вечора, і я сподівалася, що тут більше нікого немає, крім охорони. Та я помилялася, адже коли я вже почала збиратися, до кабінету увійшов Денис. От і накрився весь мій план. А він був таким геніальним.                                                              

- Невже мені вдалося залишитися з тобою наодинці? Як це взагалі сталося? Вероніка просто не встигла втекти?  - посміхнувся він. - Нам потрібно поговорити. І я не хочу зараз чути ніяких виправдань, бо ти обов'язково щось вигадаєш. Я більш ніж впевнений в цьому.                                                         

- Давай не сьогодні. Може якось іншим разом. - сказала я. - Я дуже сильно втомилася і хочу додому. Тим паче ще на завтра треба вдома дещо зробити. Якщо хочеш, завтра поговоримо. А зараз я краще піду.                                                                                                                                                                

- Вероніко, досить уникати мене. Ми ж обидва прекрасно розумієм, що ти це робиш через якусь незручність між нами. - чітко сказав він. - Ми поговоримо тут і зараз, не треба відтягувати. До того ж завтра ти вигадаєш якусь нову причину.                                                                                                   

Хлопець просто підійшов та розвалився у кріслі, чекаючи поки я сяду навпроти. Так, і хто тут в нас керівник? Зараз він повністю контролював ситуацію. Однак я справді хотіла швидше закінчити це, тому просто присіла на стіл поряд з ним. Давай Вероніко, просто треба наважитися. На якусь мить у кабінеті запала тиша, адже я точно не збиралася говорити першою, а Денис ніби цього і чекав. І хто тут збирався поговорити? Взагалі він чоловік, тому змушений робити перший крок. Я за рівні права, але зараз мені було дуже вигідно бути дівчиною. Та все ж ми не можемо тут просидіти цілу ніч. Взагалі я б хотіла вже поїхати додому, адже і справді втомилася. Це було не лише способом уникнути цієї розмови. Однак Денис, здавалося, мав зовсім інші плани. Ну що ж, добре, нехай буде так.                 

- Вероніко, навіщо ти мене уникаєш? Для чого взагалі весь цей цирк? Ми ж з тобою не в серіалі якомусь. - спитав він. - Ніби ж не сталося нічого такого, що могло б так вплинути на тебе. Звідки взялася така реакція? Ти незадоволена моєю роботою? Чи може я тебе дратую? Я просто не можу зрозуміти.                                                                                                                                                     

- Нічого не сталося? - я ледве себе стримала, аби не накричати на нього. - Так, ти правий. І я не уникаю тебе, просто так виходить. Тому не хвилюйся за це, моє ставлення до тебе цілком нормальне. Якщо ти прийшов тільки для цього, то я вже піду, адже справді дуже втомилася. Це не було відмазкою.                                                                                                                                             

- Зачекай, ми ще не закінчили. . - чомусь цей голос змусив мене його послухатися. - Вероніко, я не хочу, аби ти не правильно мене зрозуміла. Нам ще з тобою працювати разом. Я не зовсім такий, як тобі здалося спочатку. - посміхнувся хлопець. - Ти мій керівник, і в нас мають бути робочі стосунки. Однак весь час нас якось притягує одне для одного. І чесно я не знаю, що з цим зараз робити. Можливо просто рухатися далі, не думаючи про все це.                                                                                        

Чомусь на очі виступили сльози, адже було не дуже приємно чути ці слова. Щось останнім часом я стала занадто сентиментальна. Проте я прекрасно розуміла, що він говорить абсолютну правду. Я ж і сама розумію, що між нами можуть бути лише робочі відносини. Інших просто не має існувати, адже в цьому немає сенсу. Тим паче рано чи пізно я покину місце директора компанії, адже я сама цього ж і хотіла. І скоріш за все моє місце займе Денис. Але зараз... Я не знаю, щось змінилося. Мені став подобатися цей колектив. І не лише конкретна людина, а всі. Вони такі милі та дружелюбні. Тому тут виникне проблема.                                                                                                                                             

- Повір, в цьому наші думки абсолютні схожі. - важко мені далася ця посмішка. - Я не претендую на щось більше, бо не маю до тебе якихось почуттів. Лише робота може нас пов'язувати. Тепер ми все вирішили, тоді я точно зможу піти.