Глава 12

Я довго не могла прийти в себе після того, що сталося в офісі. Це ж було так неочікуванно. На якусь мить мені просто здалося, що він і справді щось відчуває до мене. Проте це могло бути простим його черговим трюком. Але не варто забувати, що це Денис. І його просто не можливо розгадати. Здається я ніколи не зрозумію цього хлопця. Взагалі я б мала не тішити себе марними надіями, а просто змиритися, що в нас нічого не може вийти. Саме з такими думками я і подзвонила до Ані, аби вона допомогла мені приїхати в те особливе місце. Мені захотілось покричати, адже це краще, ніж плакати. Дівчина мені, звичайно, не відмовила. Вона взагалі така хороша, що я просто дивуюся постійно. Інколи мені здається, що я б так точно не змогла. Не дивно, чому Льоша зацікавився саме нею. Вона ж просто мрія кожного хлопця, і Олексію неймовірно пощастило, що її серце обрало саме його. А раптом і Денис закоханий? Вони ж стільки років дружили, і навіть в гості один до одного їздили. Хлопець так сильно турбується про неї, а ще й цей погляд... Тому, такий варіант цілком можливий. От тільки я дуже сумніваюся, що це взаємно. Для Ані він просто друг. А чи для Дениса все так само? Не хочеться думати про це, бо я приду до не найкращого висновку.                                                                       

Було важко добиратися до того місця, адже на вулиці вже досить темно. І я не любила бути на вулиці в такий час. Хотілося посидіти вдома з чашечкою чаю та книгою. Проте ми там просиділи до самого світанку. Мені так хотілося знову відчути цей спокій та полегшення. І Аня була поряд. Хоча мені здавалося, що десь в глибині душі вона мріє мене придушити, адже явно хотіла спати. Я бачила це по її втомленому вигляді. Проте дівчина взагалі не сказала ні слова. Вона не питала про те, що сталося, за що я і була їй неймовірно вдячною. Однак все хороше має закінчуватися. Час був їхати на роботу, де я відчувала себе не дуже добре. Можливо це через безсонну ніч, або я просто хвилювалася через Дениса. Доведеться таки виділити якось годинку, і хоч трохи поспати. Хлопець знову удавав, ніби нічого не сталося. І як мене це все вже дістало. Схоже на якийсь безглуздий день бабака, коли все зациклено. Якщо він хоче зіграти в цю гру, то нехай. Але вона одразу приречена на провал. Вероніка Олександрова завжди звикла перемагати. І цього разу буде так само. Тому я теж робила вигляд, що мені байдуже на все. І це навіть спрацьовувало. Ми ще побачимо, хто тут переможе. І, на диво, тиждень в нас пройшов доволі спокійно. Нарешті була та звичайна робоча атмосфера, до якої я так звикла. Аби так було і надалі. Проте я все частіше ловила себе на тому, що шукаю поглядом хлопця. Мені майже фізично було боляче, коли я не бачила його. Та з цим потрібно щось робити, бо це занадто боляче. Хочеться нарешті повернути своє життя до тієї точки, яка була до того, як моє життя зробило різкий поворот.                                                                                                                                             

Сьогодні ж батьки покликали мене до себе, адже мали про щось зі мною поговорити. Що ж, ну добре, я і так збиралася до них на вихідних. Нехай буде так. Тому одразу після роботи я поїхала в наш старий будинок. Дивно, тут майже нічого й ніколи не змінюється. Хотіла б я сказати, що саме тут і пройшло моє дитинство, але це було не так. Це місце ніколи так і не стало мені справжнім домом. А я ж так сильно мріяла про це. Хоча зараз нічого й не змінилося. Важко видихнувши, я вийшла з машини та попрямувала до входу. Занадто багато спогадів з цим всім пов'язано. Але скільки з них по-справжньому приємних... Двері ж мені відчинила Романа, що досі в нас працювала. В дитинстві їй часто доручали займатися мною, проте вона була занадто сувора. Ця жінка ніколи не мала родини, тому просто й не знала як себе поводити з дітьми. В нас не склалося тих теплих стосунків, про які розказують у фільмах. Тому я їй лише кивнула, та й прослідувала за нею у вітальню, де на мене вже чекали батьки. Вони по черзі обійняли мене, запрошуючи присісти поруч з ними. Тут був і мій улюблений м'ятний чай та різні смаколики. Бачу, вони підготувалися.                                                                                                         

- Ну, і як в тебе справи? - запитав тато. - Як складається робота? Все виходить? Бо я бачив ваші звіти, і вони мене вражають.                                                                                                                                    

- Все чудово. Зараз я повністю занурена в роботу, адже хочу вивести цю фірму з кризи. Це вже не просто справа, за яку ти попросив мене взятися. Я справді хочу зробити це, адже в "Радісея" великий потенціал. - я взяла чашку. - Працівники просто неймовірні, і з ними дуже комфортно працювати. Міла просто ідеальна помічниця, що я навіть більше нікого не наймала. А нові працівники прекрасно вписалися. Думаю, їх майбутньому керівнику неймовірно пощастить мати таку команду. Принаймні я не думаю, що вони вирішать всі позвільнятися.                                                                                      

- А ти не думала б залишитися? - обережно сказала мама. - Стати їх керівником на постійній основі і вести цю фірму далі.                                                                                                                                 

Так, я думала про це, але навіть не знала, чи справді хотіла цього. Мені подобалася ця атмосфера та робота. Тому тут точно треба було подумати. Особливо тепер, після всіх цих непорозумінь з Денисом. Ми не зможемо нормально існувати довгий час в одному офісі, адже якось доведеться приборкати ті почуття, що зароджувалися в мені. А я уявлення не мала, як це можна зробити. Проте якби не ця обставина, я б дуже хотіла залишитися. Мені справді подобалася ця робота, і, нарешті, я полюбила архітектуру. Мені завжди здавалося, що це не зовсім моє, хоч навчання і легко мені здавалося. Може тато мав рацію, коли змушував мене вчитися цій справі.