Глава 10

Час йшов, а ми так і не поговорили з Денисом. Ну що ж, це не стало новиною для мене. В нас весь час якась невизначенність. І я сама вже якось нормально сприймала це все. Здається ще трохи, і я остаточно звикну до всього. Той поцілунок, час на острові — це все було помилкою. Ми не розуміли, що тоді між нами відбувалося. Денис просто був милим зі мною, і на тому все. Однак я не могла себе впевнити, що це саме так і було. Для мене все було якимось особливим. Невже весь час буде так важко? Навіть не знаю. Але це зовсім не те, що я відчувала до Льоші. Тоді я могла контролювати себе та свої емоції, а от з Денисом... З ним було все набагато важче. Я нічого не розуміла, а особливо щодо своїх почуттів до хлопця. Льошу я порівнювала зі спокійним озером, а от Денис це скоріше бурхливе море, і ти уявлення не маєш, куди це тебе занесе. Як цей хлопець зміг за такий короткий час поселитися в моїх думках? Невже таке взагалі можливо? Я ж вважала, що це зовсім не мій типаж. Хоча, може це я просто собі все вигадала, романтизуючи прості жести. Можливо, якщо він раптово піде з мого життя, я зможу легко пережити це. Що ж зі мною відбувається? Я себе зовсім не впізнаю. Де та впевнена в собі Вероніка, яка ніколи не показує себе справжню? Зараз я дуже схожа на ту маленьку дівчинку, що колись шукала друзів в інтернаті. Невже це і справді кохання? Та ні, не може бути коханням, я ж ніби відчувала щось лише до Льоши та Матвія. Але це ж було не схоже.                       

Ні, я не хочу думати навіть про це. Я вже давно змирилася, що не можу знайти того чоловіка, що покохає мене по-справжньому. Я просто не створена для цього, в чому впевнююся щоразу. Тому, треба просто змиритися і рухатися далі. І я впевнена, що в мене це вийде. Важко це прийняти, однак я справді буду старатися. Я дівчина сильна, але інколи і я не можу витримати. Цей вечір Іра мене кликала кудись піти з нею та Аньою, проте я хотіла побути одна. Хоча може таки потрібно було погуляти з ним. На якусь мить я би забула про все на світі. Останнім часом це мій звичний стан, і люди зовсім перестали мене впізнавати. Куди ж поділася та Вероніка Олександрова? Все дуже просто — її знищили, вкотре розбивши серце. І зробив це Льоша - мій найкращий друг, котрому я довіряла з самого дитинства. І тільки я приготувалася увімкнути сумну музику і поплакати над відерком з морозивом, як у двері постукали. Дивно, до мене ж ніхто не приходить без попереднього дзвінка. Та найбільшим здивуванням стало те, що я побачила там саме Льошу. А я ж ним не говорила з того самого моменту. Хлопець виглядав досить погано. Так, ніби він не спав кілька днів. От тільки я нічим йому не могла допомогти.                                                                                                                                            

- Я можу увійти? - спитав він. - Чи ти зараз закриєш переді мною двері? Принаймні я би зрозумів, якщо би ти вирішила так вчинити. Але я прийшов не просто так. Хотілося б поговорити з тобою.                  

- Чесно, так і хочу зробити. І вже навіть закрила ці двері. Але невже сам Олексій Романов переступив через свою гордість і прийшов до мене? Що ж то сталося таке. - я навіть не могла посміхнутися. - Заходь, адже я все ж готова вислухати тебе.                                                                                           

Він просто пройшов до вітальні, не наважуючись сісти на крісло. Ну що ж, такого я точно не очікувала. Коли з'явилася вся ця незручність між нами? З появою Ані. Все змінилося, коли вона з'явилася в нашому житті. Я була навіть не проти того, що вона приїхала, адже я отримала чудову подругу. І ні, я її не звинувачувала, адже дівчина справді була в нього закохана. А він... Я навіть не знаю, адже раніше думала, що розумію Льошу. Та він змінився, все змінилося. Як лише одна людина могла так сильно все змінити? Я навіть уявлення не мала. Та він все ще прийшов сюди, а значить щось його таки тривожить. І він не знав з ким поговорити.                                                                                                          

- Для чого ти прийшов? Ні, не те, щоб я проти, але все ж навіщо? - одразу спитала я. - Здається, ми все вирішили. Тобі байдуже на мене, от і все. І я не скажу, що очікувала чогось іншого. Та й це справді було тимчасове захоплення. Друзями після такого не можливо залишитися, адже ти мене просто використовував. Хоча, я й звикла. Але те, що ми дружимо з дитинства все змінює. Тому ми продовжимо нормально спілкуватися.                                                                                                          

- Вероніко, я не хочу тебе втрачати. - тихо промовив хлопець. - Так, я не кохаю тебе. Але ти моя найкраща подруга.                                                                                                                                      

- Прекрасно. - я розсміялася. - Тобто, ти хочеш і далі користуватися мною в зручний для тебе час? Серйозно? І ти впевнений, що я погоджуся? Це ж просто смішно.                                                    

- Все зовсім не так. Дозволь мені просто все пояснити. Прошу. - він мене буквально благав.            

Дивлячись в його сумні очі, я просто не могла відмовити. За всі ці роки я ще жодного разу не бачила його в такому стані. Це ж Олексій Романов, хлопець, що усі свої почуття тримав під контролем. До нього кожен з нас звертався за порадою, адже він міг зберігати холодний розум в будь-яких ситуаціях. Він завжди міг себе контролювати, не показуючи іншим свій біль. Однак зараз щось тривожило його. І, здається, я починала розуміти в чому причина. Та все ж потрібно вислухати його. Тому, я лише кивнула, присівши на диван. Льоша ж опустився в крісло. Ну що ж, зараз я буду чути його виправдання. Принаймні я вірила, що саме так і буде.                                                                                                          

- Я ніколи не користувався тобою. Ти мені справді подобалася, але це була проста симпатія. Я дуже хотів, аби вона переросла в щось більше, адже в тобі я був впевнений. Ти була найкраща дівчина, яку я міг уявити поруч із собою. - він роздивлявся свої руки. - Я знав, чого від тебе очікувати. Мені було просто комфортно з тобою, та я так і не наважувався тобі запропонувати стосунки. Напевно, щось мене утримувало. І зараз я починаю розуміти це. З тобою я відчував себе в безпеці, адже міг все контролювати. - Льоша сумно посміхнувся. - Тепер я розумію, що мене утримувала Аня. Таке відчуття, що вона з'явилася в моєму житті задовго до нашого знайомства. Вона оселилася в моєму серці, витісняючи всіх інших.