Провальна гра

Глава 5

Ми працювали разом вже майже два тижні. За цей час ми зробили досить значні успіхи в витягуванні фірми з того стану, в якому вона зараз. І маю зізнатися, що після тої суботи нам стало в рази легше. Зникла та напруженість між нами, адже Денис тепер знав, що я справді тут лише для того, аби допомогти фірмі та витягнути її з фінансової ями. Хоч він й справді геніальний архітектор, та все ж в економіці та управлінні не дуже то й розуміє. Так ми дійшли до висновку, що краще працювати разом, бо тоді буде позитивний результат. Новий штат працівників просто ідеально вписався у спільну картину. Ми працювали на межі своїх можливостей. Це було справді складно, і під кінець цього часу ми вже були морально виснажені. Тому потрібно було терміново якось підняти всім настрій. І я навіть вирішила влаштувати невеличкий відпочинок для всіх на природі, і батько мене в цьому підтримав. Тому в суботу ми усі поїдемо на природу. Більшість там були не в стосунках, та деякі візьмуть з собою своїх коханих. Це мало би бути досить класно, адже ми проведемо час просто відпочиваючи.           

До речі з батьками стосунки в нас налагоджувалися, і тепер я доволі часто приходила додому в гості. Хто знає, може ми й справді зможемо наздогнати те все, що втратили за двадцять чотири роки. Здається життя приходило в норму, та все ж я досі не була щасливою. Важко усвідомлювати, що я просто не створена для кохання. Зі мною можна лише добре проводити час, проте побудувати родину ніхто не наважувався. Здається в один день я просто дослухаюся поради мами й оберу того чоловіка, що мені ідеально підійде на думку інших. В цьому союзі не буде місця коханню, лише взаємовигідне партнерство. Але від цієї думки ставало лише гірше. Що ж, життя покаже, як воно буде далі. Зараз я маю збиратися на відпочинок зі своїми працівниками. Що ж, сьогодні я не суворий директор, та й стиль одягу вільний. Тому я вибрала одяг, в якому мене можна побачити дуже рідко, а саме футболка, короткий джинсовий комбінезон та кеди. Зверху ж я накинула довгий теплий кардиган. Волосся я заплела у французьку косу і лише трохи нанесла макіяжу. Трохи подумавши, ще прихопила з собою невеличкий рюкзак. Ми ж будемо відпочивати, то мені й не треба виглядати як бізнеследі. Не знаю, чи буду сьогодні пити, тому я викликала таксі. Їхати було далеченько, аж у Вишгород на Київське море. Та все ж ми добралися туди швидше, ніж я думала. Там вже почали збиратися люди. І всі були вдягнені в щось простеньке.                                                                                                                                            

- Доброго ранку. - голосно привіталася я. - Як я рада всіх вас бачити.                                                        

- Вау, Вероніко. Так незвично бачити вас у такому стилі. - посміхнулася Міла. - Але вам неймовірно пасує. Особливо ось ця зачіска. Ви виглядаєте набагато молодшою, ніж зазвичай. Років на вісімнадцять. - вона посміхнулася.                                                                                                          

- Сьогодні можна на ти, адже зараз я не ваш керівник. - відповіла я. - Ми просто відпочиваємо, як одна велика родина. І я сподіваюся, що це підніме нам всім настрій. І ми цей настрій принесемо й в офіс.      

Народ почав підтягуватися, а скоро й приїхав батько та мати, що привезли з собою все необхідне для відпочинку. І цього було дуже не мало. Тут стільки всяких смаколиків, що ми сьогодні можемо ні про що не хвилюватися. На щастя тут вже була велика альтанка, що міцно зачинялася, а всередині обігрів та сітка для волейболу. Все-таки хоч на вулиці й відносно тепло, та зараз була зима на календарі. Але по відчуттях як весна. Ще й свіже повітря позитивно впливало на нас. Ми вмовили батьків залишитися з нами, і цього разу ніхто не був проти. А от Дениса досі не було. Невже він вирішив проігнорувати нас? Що ж, це його право. Але шкода, бо зараз ми тут всі разом, і його немає. Значить вирішив таки не налагоджувати стосунки з колективом. І коли ми вже розпалювали багаття для того, аби посмажити м'ясо, риби, овочі та морепродукти, почувся рев двигуна мотоцикла. За мить ми побачили Дениса, за плечима якого був величенький квадратний рюкзак. Він був вдягнений просто — джинси, футболка, кеди та шкіряна куртка. Цікаво, він хоч інколи вдягає щось інше? Але маю визнати, що йому так це все пасує. А особливо куртка, що міцно обтягувала його м'язи. Так, Вероніко, не витріщайся.                       

- Вибачте за запізнення. - посміхнувся він. - Я привіз свій вклад у пікнік. Сподіваюся, ви ще не почали без мене святкувати?                                                                                                                                

До речі багато хто привіз щось. Скажімо так, хоч ми і не домовлялися про це, але кожний зробив свій вклад у загальний пікнік. Тому я не прогадала, коли вчора спекла три величезних пироги з яблуками та корицею. А ще якщо до них додати морозиво, то взагалі смакота. Навіть мама з татом були здивовані, що я вмію щось робити таке. Ну звичайно, в інтернаті мене вчили багатьом речам, і готування в тому числі. Але Денис вразив всіх нас. Цей рюкзак був своєрідним мініхолодильником. І в ньому було дуже багато морозива. Він просто як знав, що я зроблю пиріг, а для нього ідеально підійде саме цей заморожений смаколик. Що ж, завтра мені доведеться не одну годину провести у спортзалі, та сьогодні я хочу відпочити. І це і справді було чудово. Такого пікніку в мене вже дуже давно не було. Ми посмажили їжу та накрили чудовий стіл. Ми їли, грали у волейбол та розмовляли про якісь дрібниці. Це був справжній відпочинок, якого мені так не вистачало з дитинства. Хоча ми з друзями інколи вибиралися на схожі пікніки, проте то було зовсім інше. Додому ж не хотілося зовсім їхати, бо там знову пусті стіни, від яких так добре відбивається самотність. Коли вже стемніло, всі сіли навколо багаття, смажачи зефірки, та розмовляючи. Тут була затишна атмосфера, та я в якийсь момент відчула себе ніби зайвою тут. Але чомусь я хотіла побути біля води. Сівши на пірсі, я дивилася на воду. Така спокійна та тиха, вона ніби надавала мені нових сил. Ноги звісити не наважувалася, адже є великий шанс простудитися. Проте так хотілося це зробити. Але я зупиняла себе. Сьогодні всі хоч трохи розслабилися, забувши про те, що на роботі я їх керівник. Це саме те, що і було потрібно нам. Сподіваюся нам вдасться зберегти цей настрій і на роботі.                                                                      




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше