Глава 4

Досить швидко пролетів перший робочий тиждень. Я би сказала, що навіть занадто швидко. Я трохи почала розбиратися з усім, і нарешті бачила певний прогрес в роботі. І мені подобалася атмосфера, що панувала в цьому колективі. Так, вони не були настільки дружніми, як на моїй попередній роботі, та все ж ми на правильному шляху. Я навіть кілька разів привозила усім кави, а на обід замовляла піцу для всіх. Можливо, мені навіть вдасться привити їм цю дружню атмосферу. Тоді й новим працівникам буде легше працювати тут. Але ж я тут не надовго, тому побачимо чи встигну все зробити. Ми з Денисом провели разом співбесіди, і змогли набрати штат доволі талановитих працівників. На відміну від своїх попередників, я шукала не лише людей з досвідом роботи, адже в наш час його отримати доволі важко. Інколи по-справжньому хорошого архітектора можуть не брати на роботу, адже він просто ще раніше не працював за спеціальністю. І виходить якесь замкнуте коло. Загалом я була задоволена нааших результатом. В такому новому складі ми й почали працювати. Не скажу, що нам доволі легко все одразу далося, але ми робили певні успіхи. Перші проекти були трохи не догулими, і нам доводилося все перевіряти по декілька раз та виправляти, але результат було видно одразу. Можливо, я навіть ще швидше зможу закінчити тут усі справи, і піти з цієї компанії. Ми так добре з усім справляємося, що успіх був не за горами. От тільки тепер в мене почала зароджуватися така думка, що я не хочу цього робити. І я не знаю, чому саме так сталося. Я вже встигла прив'язатися до цих людей за такий короткий термін. Але все будемо бачити далі. Хто знає, а раптом мені й не доведеться цього робити. Я більш ніж впевнена, що якщо я скажу батькові, то він буде дуже щасливим.                 

Другим здивуванням для мене стало, коли мені подзвонила мама та запросила на вечерю у п'ятницю. Це таке здивування, адже я не впевнена, що вони хочуть цього просто так. Можливо батьки щось задумали. Звичайно, я хотіла відмовитися, адже ми мали не дуже хороші стосунки. Хоча якась частина мене хотіла погодитися. Та вона так мене вмовляла, що я просто не змогла відмовитися. Напевно, десь в середині мене жила маленька дівчинка, яка хотіла мати справжніх батьків. Я мріяла про це з самого дитинства. Коли я бачила наскільки тепло батьки Матвія ставилися до сина, я мріяла про це ще більше. Проте надія, що вони змінили своє ставлення до мене, була досить примарною. Можливо, це просто черговий хід, аби змусити мене робити те, що хочуть вони. Та все ж пропозицію я прийняла. І одразу ж після роботи поїхала додому, адже мала виглядати бездоганно. Мама завжди казала, що дівчина має бути ідеальною. Я вдягла зелену сукню до колін, що вигідно підкреслювала мою фігуру та відкривала спину. Образ я довершила високими ботфортами бежевого кольору та таким же кольором поясок. Ну що ж, стильно та лаконічно, все як я люблю. Але на вулиці було ще не дуже тепло, тому я взяла з собою курточку. Вирішивши викликати таксі, я взяла сумочку та попрямувала на зустріч з батьками. Ми б мали вечеряти в одному з найкращих ресторанів Києва, тому запізнюватися не дуже хотілося. Але я все ще сумнівалася чи хочу це робити. Може зовсім трохи повечеряю з ними, а потім поїду додому.                                                                                                                                             

Батьки вже мене чекали за столиком, з якого відкривалася панорама на нічне Дніпро. Я обожнювала це місце, адже я люблю красиві пейзажі. Неймовірний вид трошки підняв мені настрій. Але я все ще не дуже хотіла бути тут. Мені було дуже не комфортно, адже проводити час з батьками, яких я майже не знаю, не найприємніше заняття. Мама з татом по черзі обійняли мене, і ми присіли на своє місце. Ну що ж, перший етап пройдений в абсолютній незручності. Подивимося, що буде далі. В абсолютній тиші кожен обирав та робив замовлення. Мені здається, що вони хотіли про щось поговорити, проте все не могли наважитися. Що ж, ну я зачекаю. Чекала двадцять чотири роки, і ще трохи зможу. Але все одно було дике бажання втекти звідси.                                                                                                                

- Доню, ми хотіли поговорити з тобою. Це дуже важливо, і ми довго не могли наважитися. - врешті сказав тато. - Річ у тому, що...                                                                                                                

На якусь мить він затих, адже не знав як правильно сформулювати свої думки. Сергій Олександров нервує? Ніколи такого не бачила. Ця людина керує великим бізнесом сталевою рукою. І я жодного разу не бачила як він вагався. Таке відчуття, ніби чоловік завжди знав кожен свій крок наперед, а усі слова були реательно сплановаті. Мені завжди здавалося, що йому було байдуже на все, а його холоднокровність була вродженою. Навіть вдома він дуже рідко проявляв свої справжні почуття. Цій людині просто не властиві нормальні людські почуття. Та я помилялася.                                           

- Вероніко, нам знадобилося дуже багато часу, аби зрозуміти одну річ. Насправді цілих двадцять чотири роки. Ніякі гроші, становище у суспільстві насправді нічого не варте. І найголовніше в нашому житті — це єдина донька. - від здивування я мало не відкрила рот. - Ми там мало чсу приділяли тобі, і тепер дуже сильно шкодуємо про це.                                                                                                          

Мені зараз почулося? Здається, що так. Невже родина Олександрових шкодує про те, що не виховували свою єдину доньку. Раніше я була би просто на сьомому небі від щастя, почувши такі слова. Але зараз... Я навіть не знала, як на це все реагувати. Проте те, що мені сказала далі мама, зовсім мене вибило з колії.                                                                                                                       

- Донечко, тато хотів сказати, що ми дуже шкодуємо про те, що з самого дитинства неправильно ставилися до тебе. Просто, ми завжди хотіли як краще для тебе. Здавалося, що якщо ти матимеш все, про що інші діти можуть лише мріяти, то будеш щасливою. Та якось зовсім забули, що в першу чергу тобі потрібна була наша батьківська любов. - мама уважно подивилася на мене. - На жаль, нам знадобилося двадцять чотири роки, аби ми нарешті це зрозуміли. Але тепер нам дуже хочеться все змінити. Я розумію, що це буде зробити досить важко, але якби ти змогла дати нам шанс...