Глава 1

Сьогодні мій перший робочий день в компанії "Радісей". Чи хвилююся я? Та ніби не дуже сильно, адже мене точно не звільнять, як би сильно я не помилялась. Це був дочірній філіал холдингу "Марра", що належав моєму батькові. І раніше це був один з найуспішніших відділів, адже вони спеціалізувалися на масштабних замовленнях. "Радісей" приносив мільйони прибутку щороку при мінімальних інвестиціях. А ще це досить знакова компанія для мого батька, адже саме з неї він починав. Так, колись видатний Сергій Олександров сидів в цьому офісі, керуючи невеличким штатом. Тоді він ще не знав, що через роки стане одним з найбагатших людей України. Та з часом почалася велика плинність кадрів на фірмі, причини якої досі не вдалося виявити. Нові спеціалісти не завжди справлялися з обсягом робіт. Для батька ж "Радісей" був занадто дорогим, аби просто закрити його. Я ж у свій час закінчувала архітектурний факультет одного із найпрестижніших університетів. Тому батько і попросив попрацювати якийсь час там, обіцяючи заплатити доволі значну суму грошей. Чесно, спочатку я вирішила відмовитися, адже вже досить довгий час навіть не спілкувалася зі своїми батьками. Проте йому справді була потрібна допомога, і він вирішив, що я допоможу витягнути його фірму з фінансової ями. Хоча, чесно зізнатися, я в цьому дуже сильно сумнівалася. Аби врятувати "Радісей" треба бути чарівником, і це як мінімум. Але спробувати все ж варто.                                                                      

Насправді я зовсім не хотіла вступати на архітектурний факультет. Мене більше цікавили точні науки або програмування. Але моя доля була вже вирішена за мене, адже я єдина дитина родини Олександрових, а саме тому я єдина спадкоємиця усього багатства. Воно то звичайно круто, але це зовсім не те, про що я мріяла. Так вже сталося, що на відміну від пафосних баришень з їх песиками, в мене був мозок, який показувати у нашому оточенні не прийнято. Дівчата мають грати роль не дуже розумних стервезних панянок, таких собі дешевих аналогів барбі, яких турбують лише гроші, соціальний статус та їх зовнішній вигляд. Інколи навіть задумуєшся, хто з них розумніший — ці дівчата чи їх песики. Але звичайно не всі такі, проте перевага зрозуміло на чиєму боці. І маю зізнатися, частково мені подобалося таке життя. Та коли я прийняла рішення відмовитися від пропозиції роботи в холдингу "Марра" двері батьківського дому зачинилися для мене. І я вважала, що назавжди. Та в мене вже була квартира та машина, яку мені подарували батьки. Але на життя я заробляла сама, працюючи в ІТ сфері. Це саме те, що приносило мені задоволення. Я обожнювала свою роботу.                             

Мене влаштовувало моє життя, однак коли зателефонував батько, я просто не змогла йому відмовити. Можливо, десь всередині мене жила маленька дівчинка, яка дуже хотіла батьківської турботи та любові. Але родина Олександрових просто не здатна на таке. Треба було вже давно звикнути. Ще коли я була маленька, то все частіше моїм виховання займалася або бабуся, або няня, котра і стала для мене справжньою мамою. Однак смерть занадто рано забрала її до себе, залишивши мене одну. В той час і матуся вирішила, що час її донечці виходити в люди. З мене виховували ідеальну спадкоємицю, забуваючи запитати чого ж хочу я насправді. Та зараз все змінилося, і я здатна сама обирати шлях у своєму житті.                                                                                                                                            

Для першого робочого дня я обрала простий темно-сірий комбінезон з бежевим пояском та туфлі такого ж кольору на високому підборі. Мінімум макіяжу, розпущене хвилясте волосся та сталева впевненість. Справжня бізнеследі. От тільки з дзеркала на мене дивилася зовсім інша. Ні, виглядала так само, проте погляд. Він показував мене справжню. Ту Вероніку, яку я б воліла більше ніколи не показувати світові, адже їй занадто часто робили боляче. Від неї всі завжди відмовлялися, залишаючи одну в цьому світі. Після розмови з Аньою я настільки розслабилася, що вимкнула своє внутрішнє стерво. А саме вона мені допомагала по життю, і я могла впоратися з будь-чим. Так, Вероніко, повертайся у звичайний ритм життя. Є люди з якими можна бути собою. Інші ж мають бачити те, що захочу я. Особисте правило, так би мовити. І я його завжди дотримувалася. Проте інколи бувають люди, що легко проходять крізь оборону.                                                                                            

- Аби дійти до мети, потрібно зробити хоча б перший крок. - промовила я сама до себе родинну цитату, що стала для мене особистим девізом та орієнтиром по життю.                                                              

Саме це мені повторювали з самого дитинства, і я завжди старалася слідувати їй. Та зараз це все вже не важливо. Я зробила перший крок, погодившись на пропозицію батька. І хоча я не думаю, що це була найкраща ідея, та все ж назад відступати нікуди. Тому, взявши свою сумочку, я вийшла з квартири. Живу тут вже стільки часу, проте досі не можу назвати це місце своїм домом. Правду говорять, що дім там, де люди які тебе чекають. А в мене нікого немає. Навіть кота не заведу, бо просто не вмію турбуватися про когось іншого. Якось квітку собі купила, думала хоч за нею буду доглядати. Так вона в мене засохла через кілька місяців. Інколи мені здається, що в мене не виживе навіть кактус. Сівши в машину, я поїхала за адресою, яку мені скинув батько. Ну що ж, треба бути справжнім стерво, адже мене просто з'їдять в новому колективі. Раніше намагалася якось подружитися з усіма. Та через час зрозуміла, що виживає лише найсильніший. У бізнесі як в дикій природі, справжній природний відбір.І якщо на минулій роботі мене нормально сприймали, то тут може бути зовсім не так, адже мене одразу будуть сприймати як доньку власника, яка саме через це й займає місце директора.                              

Припаркувавшись біля невисокої будівлі, я почала розглядати її. Всього два поверхи, проте досить стильно. Невеличкий сад на даху, адже навіть звідси видно рослини. І найголовніше — величезні панорамні вікна та масивні дубові двері. Але нічого не видно, а значить вони прозорі лише з однієї сторони. Та хоч би що там було, я тут не надовго. А тоді повернуся до свого звичного життя. Але цей час можна провести з комфортом, бо тут і справді досить гарно. Якраз під'їхала машина батька, а це значить, що вистава починається. Зараз всі говоритимуть як вони раді тому, що я тепер працюватиму з ними, а потім виявиться, що я тут лише тому, що татусь влаштував. Та мені байдуже на думку інших. Тому, я вийшла та попрямувала до батька.