Пролог

Важко було повірити у ті слова, що я щойно почула від да. Вони звучали так різко й безжально, що всередині щось обірвалося. Я ж вірила, що колись у нас може бути спільне майбутнє. Що одного дня ми будемо щасливі. Моя уява малювала картини: ранкові прогулянки під осіннім небом, аромат кави на терасі, сміх, який лунає у кімнаті, коли світ навколо здається чужим. І в кожній дрібниці я шукала його присутність, його тепло, його погляд. Мала плани, де він завжди був у головній ролі, а я поруч, відчуваючи себе найщасливішою на світі.

Та цього не сталося. Навіть ті слова, які він говорив мені так часто, тепер здавалися порожніми. Я не могла відкинути думку, що він просто грав зі мною. Що всі обіцянки, усі ніжні слова — це лише гра. Саме тоді я почала сумніватися у власній здатності любити, у тому, що моє серце здатне відчути справжнє кохання, і одночасно — у його здатності любити когось ще. Чи я йому хоча б трішечки подобалася? Чи все це було лише для розваги? Ні… для нього це була гра. Він вирішив звабити доньку боса, аби довести щось собі або іншим. Це були перегони, приречені на поразку з самого початку.

Він був таким привабливим, таким гарним, що кожне його слово звучало правдою. Я повірила. Знову. І знову залишилася одна, із серцем, розбитим на шматки. Та цього разу було інакше. Я покохала по-справжньому. Невже мене немає за що любити? І мені долею написано залишитися самотньою? Ні. Я не дозволю, щоб моє серце знову було чужим. Я сама напишу історію свого життя, де ніхто не матиме влади над моїми почуттями. Моє життя починається тут і зараз, і я змушена бути сильною. Правду кажуть: кохання не купити. Але Денисові це й не потрібно. Його цікавить зовсім інше.

— Вероніко, я не хотів тебе образити… — почав Денис. — Я лише не хотів давати тобі підстав думати, що у нас може щось вийти. Зрозумій, я нічого до тебе не відчуваю. Можливо, я не мав грати з твоїми почуттями, але робив це не свідомо. Я ж у цьому зовсім не тямлю. Тому, будь ласка, пробач мені.

Я дивилася на нього і більше не вірила. Його слова звучали як заготовлений сценарій, як повторювані рядки з театру, де мені відведена лише роль. Так, мені боляче це чути, але він ніколи цього не дізнається. Тепер я буду іншою. Моє життя змінилося, адже моє серце розбите остаточно. Я більше не зможу довіряти йому чи будь-кому іншому.

— Проте ти зробив мені боляче. І тепер говориш так, ніби для тебе це все було заплановано, — промовила я, стримуючи сльози. — Ти змусив мене думати, що тобі не байдуже. Ти поводився так, і я відчула себе особливою поряд із тобою. Мені здалося, що я зможу бути щасливою з тобою, нарешті забути про все, адже поряд був би чоловік, який кохав би мене понад усе на світі. Але я помилялася.

— Ти сама не знаєш, наскільки неймовірна, — тихо сказав він. — Кожен хлопець мріяв би про таку дівчину, як ти. Вероніко, ти одна з найкращих людей, яких я знав у своєму житті. І я навіть не знаю, чи є хтось кращий за тебе. Тому не кажи такого про себе.

— Але від тебе це звучить як насмішка. Не треба вдавати з себе хорошого хлопця. Та й фрази на кшталт «я тебе не вартий» тут не підходять. Вони були б доречні у фільмі або романі, але у нас реальне життя. І я прекрасно все розумію: ти вирішив пограти зі мною. Донька боса, що бігає за тобою. Хороше підняття самооцінки. Чи не так? — мені хотілося піти і поплакати, але я не хотіла, щоб він бачив сльози. — Вважай, що мене просто не було у твоєму житті.

Я розвернулася і пішла. Кожен крок віддаляв мене від нього, але не від болю. Сльози, які так довго душили мене, нарешті прорвалися. Хотілося кричати, бо серце розривалося на шматки. Я повірила йому, дозволила увійти в моє життя. І він зруйнував усе. Як він може бути настільки лицемірним? При людях один, а залишившись удвох — зовсім інший. Чому я не відчула цього раніше? Але я закохалася, як маленька дівчинка. Вірила, що кохання буде взаємним, що одного дня почую весільні дзвони. Але я помилялася.

Я йшла вулицями міста, дивлячись на людей, що сміялися, кохали, жартували. А я відчувала себе ізольованою, неначе на іншій планеті. У спогадах постійно вертілися перші зустрічі з Денисом: його сміх, як він тримав мою руку, як уважно слухав мене. Кожна дрібниця тепер мала інший сенс — ілюзію, хитромудрий фокус.

Вдома я сіла на підлогу в кімнаті, обійнявши коліна. Сльози більше не були рідиною — вони стали відчуттям порожнечі, яку ніяк не заповнити. Я згадувала кожне його слово, кожен жест, і розуміла, що всі вони були хитрощами. Моя віра в кохання зламалася, але я знала, що має бути сильнішою, ніж будь-коли.

Я клялася собі більше не слухати серце. Серце відчуває, але не завжди розуміє. І цього разу воно відчуло занадто пізно. Але я змінюся. Я знову навчусь стояти на ногах, знову довіряти лише собі. Знайду сили любити життя, а не ілюзії.

Наступного дня я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Місто ще спало, але я не могла заснути. Я вийшла на балкон і глибоко вдихнула прохолодне ранкове повітря. Кожен вдих був як очищення. Я уявляла, що відпускаю його, усі його слова, всі мої сподівання і надії. Це не було легко. Моє серце кричало, але розум шепотів: «Ти сильніша, ніж думаєш».

У наступні дні я писала в щоденнику. Виписувала кожну емоцію, кожну думку про нього, про себе. Я відчувала, як поступово біль стає керованим, а не руйнівним. Я бачила, що не все втрачено. Моя сила була у мені, у моїй здатності любити життя, а не ілюзії.

Бо моє життя – це лише моє. І якщо любов прийде знову, вона буде справжньою, без ігор і масок. А поки що — я жива. Я плачу, страждаю, розчарована. Але я — сильна. І цього разу моє серце буду берегти тільки я.