Глава 26

Вимкнула ліхтарик, зникаючи в темряві. Діанарозуміла, що промінь світла буде добре видно на кожному поверсі. Попередньо все оглянула. Двері на шостому, сьомому та восьмому поверхах відчинені. Вʼячеслав обійшов кожен рівень, розкриваючи свою пастку для нових гостей. «Цікаво, як часто в провалля спускаються нові мандрівники?» - промайнуло в голові.

​Вже в самій шахті, тихо чортихнулась. «Який сенс мені підійматись на шостий поверх, якщо все одно потрібно буде лізти в клятий тунель аби дістатись торгівельного центру?» - зрозуміла, міцно стиснувши руки на сталевій балці.

​Зітхнула та почала свій підйом. Кожен крок робила повільно та зважливо. Будь-яка помилка може виявитись фатальною. Рухалась тихо, прислухаючись. Розуміла, що Вʼячеслав може вже шукати її. «Скільки пройшло часу?» – спитала себе.

​Теплий газ підіймався з глибин шахти, від чого дівчина відчувала неймовірну спеку. Було бажання зірвати повʼязку з обличчя, вдихнути повітря повними грудьми. Але це буде останнє, що вона зробить у своєму житті. Тому краще так, але бути живою.

​Несподівано, рука, що шукала опору, провалилась в порожнечу. Діана дісталась шостого поверху. Відчула легкий вітерець, що тягнув прохолоду з розбитого вікна. Зупинилась прислухаючись. Ліхтарик увімкнути не наважувалась. Огидне відчуття, що за нею можуть слідкувати з темряви, окутало.

​Холод страху пройшов по спині. «Можливо, він дійсно зараз стоїть поряд та спостерігає?» - промайнуло в голові. Відігнала думки, вмовляючи себе повірити в те, що Вʼячеслав хоч і людожер, але в темряві не вміє бачити.

​Стиснувши зуби, рушила вгору. Минула відчинені металеві двері, підтягуючись вверх. За мить, свіже повітря зникло, надавши місце задусі. Затремтіли втомлені руки. Бажання швидше опинитись між поверхами надавало сил.

Постійно уявляла, що в будь-який момент Вʼячеслав може схопити за ногу та потягнути вниз. Перед очима навіть мерехтіло обличчя хлопця. Перекошена гримаса гніву. В руках тримає ніж. Ричить. Намагається вкусити гострими кривавими зубами. Одразу відігнала моторошну фантазію.

На сьомому поверсі не відчула полегшення. Свіжого повітря не було, лише теплий газ. Зупинилась, міцно тримаючись за конструкції шахти ліфта. Закрила очі, хоча навколо була лише темрява. Прислухалась до тиші. Прислухалась до відчуттів. Запаморочення не було, спʼяніння не відчувала. «Це добре, дуже добре!» - раділа себі, шукаючи мотивацію продовжити свій шлях.

Потягнулась вгору, схопивши рейку. Саме в цей момент відчула, як пальці правої руки схопила судома. Тихо застогнала, почала трусити рукою. «Що відбувається?» - спитала себе. Тільки долоню перестало викручувати, спробувала торкнутись великим пальцем всіх інших. Так вчила мати в дитинстві. «Якщо забилась рукою, спробуй торкнутись великим пальчиком всіх інших, - казала рідненька, - якщо зможеш, тоді все добре. А якщо ні, - суворо підіймала свій палець догори, - біжи до мене чи тата».

Не хитра перевірка вказала на проблему. Великим пальцем, як не намагалась, не могла торкнутись мізинця. Нахмурившись, вирішила, що перевтомилась. До того ж на лівій руці такої проблеми не було.

Відпочивши хвилин пʼять, спробувала напружити пальці та вхопитись за виступ. Судома не поверталась. Зціпила зуби та чкурнула вгору. «А ти, дорогенька, думала що вирушила на курорт? - всміхнулась до себе, - така перевтома може бути де завгодно. Ти на гору залізла, що тобі та шахта ліфта?».

На восьмому поверсі відчула, що сили покидають її. «Потрібен перепочинок» - промайнуло в голові. Швидко вмовила своє тіло, що протестувало, рухатись далі. Небезпечно висіти напроти відкритих дверей, біля яких міг очікувати людожер. Від цієї думки пересмикнуло.

Несподівано, піднявши руку аби схопитись нової опори, відчула дотик. Миттєво округлила очі та кинулась вгору. В повній темряві, не зорієнтувавшись, вдарилась головою металевої балки. В очах посипались зірки. Тихо застогнала, але втрималась. Підперла стіну, розуміючи, що все одно не зможе протидіяти силі Вʼячеслава.

Пройшло досить часу, але нічого не відбувалось. Тиша, що панувала в проваллі не була порушена. Нахмурившись, повільно підняла руку до голови. Торкнулась та ойкнула, відчувши кров на волоссі. «Добряче я вдарилась» - всміхнулась собі. Відвела руку та почала махати нею в темряві.

Дотик. Завмерла. Мурах пробігли по тілу, але швидко зникли. Відчула мотузку та тихо засміялась, борючись з істерикою. Це була одна зі страховок, які хлопці закріпили на девʼятому поверсі. Вʼячеслав забув розвʼязати та скинути мотузки. Діана відчула, що легко тремтить, але не від втоми, а від полегшення.

Зітхнула, зібравши останні сили. Згадала за тканину в кишені, але вирішила головою зайнятись в торгівельному центр. Пильна шахта не найкераще місце для обробки рани.

За декілька хвилин дісталась металевих дверей. Обережно торкнулась, притулилась вухом. В приміщенні було тихо. В невеликий отвір не побачила жодного руху чи натяку на світло.

Обережно потягнула за двері, але ті не піддались. «Слава поставив новий блокатор?» - хмикнула та злякалась. Якщо не зможе вибратись, то як вилізти на поверхню?

Несподівано, знизу почула рух. Це було схоже на кроки. Тихі, повільні. Зупинились. Тиша повернулась, але швидко зникла, порушена цоканням язика.

- Діано, люба, - засміявся Вʼячеслав, - це геть не гарно з твого боку.