Глава 25

​- Олесь, нам негайно потрібно шукати друзів, - випалила Діана, зрозумівши, що не може більше чекати, - ми вже нічого не змінимо.

​- Ти розумієш, що він відрізав мені ногу? – закричав рудий хлопець, округливши очі, - це божевілля!

​- Я розумію. Але це розуміння не допоможе, якщо Слава зараз повернеться, - заплакала дівчина, закривши долонями обличчя, - я не можу чекати.

​Кинулась з кухні до вхідних дверей. Одразу відчуласебе зрадницею, адже лишає друга самого. Але часу немає. Олесь шокований. Вона не може з цим нічого подіяти.«Треба знайти інших!» - заспокоїла себе, схопившись за ручку.

​Очікуючи складності з дверима, несподівано відчинила їх. Вʼячеслав був настільки впевнений у своїй безпеці, що навіть не переймався замками. Скільки людей пройшло через його руки? Перед очима промайнуло слово «шлунок», але тіло затремтіло від огиди.

​Зазирнувши в коридор, ойкнула від несподіванки. Під стіною біля ліфта стояло не менше десяти манекенів. «Це він так розважається?» - промайнуло в голові. Тім'яне світло давало змогу побачити все навколо. Чисто, прибрано, ніякого безладу. Всі квартири відчинені.

​Діана кинулась вперед, заглядаючи в кожне приміщення. Одна з квартир слугувала складом, в якому було безліч усілякого мотлоху. Меблі, продукти пляшки з водою. В другій знайшла купу речей та взуття. В третій обережно складений спортивний та туристичний інвентар. Друзів ніде не було, як і не було зачинених кімнат, що повинні були слугувати вʼязницями.

​- Де цей людожер тримає полонених? - тихо мовила, заглядаючи в останню квартиру, - що мені робити?

​Розуміючи, що пошуки ні до чого не приведуть, на мить зупинилась, заплющивши очі. Прийшла думка, від якої волосся на голові почало вставати дибки. «Слава не міг зʼїсти всіх. Вбити теж не міг, - крутилось в голові, - якщо я затримаюсь ще трохи, він повернеться і тоді буде кепсько всім».

​Дівчина підскочила до сходів та прислухалась, заглядаючи в темряву. Важко зітхнула та повернулась до квартири з інвентарем. Знайшла два ліхтарики та складний ніж. Вхопила пляшку з водою та натягнула на себе кофту, що на декілька розмірів більша за потрібну.

​Не втрачаючи ані хвилини, вийшла в коридор. На мить завмерла біля стіни ліфта. Лише зараз побачила десятки фотографій. Хлопці, дівчата. Заплакані, брудні. Вони дивились вперед, не ховаючи страху. Їх очі благали порятунку. Обличчя шукали допомоги.

​- Це його жертви, - сухим голосом порушила тишу, - скільки людей ти вбив, потворо?

​Відчула тремтіння в ногах. Серце почало шалено калатати, шукаючи виходу з грудей. Страх окутав все тіло, сковуючи рухи. Заплющила очі. Ліхтарик затремтів в руках. «Я маю вийти звідси, покликати допомогу, - думки хаотично забігали, - його мають впіймати та покарати!».

​Смикнувшись, розвернулась до стіни спиною та побігла до сходів. Освітила собі дорогу. Раптом зрозуміла, що має подолати шлях в пʼятдесят поверхів. Вона не вилізе по металевому тросу, що зʼєднував багатоповерхівку з землею. А охоронці мають постійно патрулювати периметр. Якщо вона вискочить на дах та почне кричати, її обовʼязково почують. Нехай її покарають, кинуть у вʼязницю. Але спочатку потрібно врятуватись самій та врятувати друзів.

​Вискочила на другий поверх та зупинилась біля дверей. «Раптом вони тут?» - промайнуло в голові. Зціпила зуби, чортихаючись на свою невпевненість. Прислухалась. Навколо лише тиша. Вʼячеслав не буде поводитись тихо, розуміючи, що немає від кого ховатись. Вона мала почути його здалеку. «Це якщо він йде цими сходами» - подумала та зітхнула.

​Тихо відчинила двері та освітила коридор. На поверсі не було чисто, як на першому. Безлад на місці, від чого дівчина трохи заспокоїлась. Навколо літає пил. Стіни брудні, місцями всіяні пліснявою. Підняла рукав, глибоко вдихнула повітря. Памʼятала, що завадою може стати газ. Чортихнулась, не врахувавши це при зборах.

​Кинулась до найближчої квартири, тихо покликаладрузів. У відповідь почула лише своє відлуння та тишу, непорушно пануючу в проваллі. Знайшла постільну білизнута зірвала декілька шматків. Заховала в кишеню. Відірвавши ще один клапоть, змочила водою та обмотала обличчя, залишивши лише очі.

​Повернувшись до коридору, обійшла всі квартири. Вжодній не знайшла навіть ознак полонених. Заплакавши, витерла сльози та кинулась до сходів. Раптом зупинилась, зрозумівши, що одна з кімнат останньої квартири була зачинена. Повернулась, освітивши двері. Тихо підійшла та спробувала відчинити.

​Двері були зачинені на замок. В грудях одразу відчула вогник надії. Почала трясти ручку, стукати у двері. Притулила вухо та прислухалась. Жодного руху та жодного звуку. «Можливо, вони без тями?» - спитала себе та знову постукала. Почула порожнечу, як в кімнаті, що слугувала їй вʼязницею. Швидко дістала ніж та спробувала встромити в місце, де мав бути язичок.

​Всім тілом натиснула на інструмент, зчепивши зуби. Тихо застогнала, відчуваючи якийсь рух. Аж раптом, рама скрипнула. Дошка, що слугувала аркою для дверей, тріснула. Діана відпустила ніж та вхопилась за дошку. Відірвала та кинула на підлогу. Оглянувши раму, зрозуміла, що зможе розколупати ямку, в якій фіксувався замок.

​Після декількох хвилин зусиль, радісно пискнула та швидко приклала долоні до рота. Прислухалась, не почула жодного звуку. Схопилась за ручку та почала трясти двері від себе та на себе. Почула хруст. Замок зійшов з ямки, двері піддались вперед, відчиняючись.