Глава 24

Щойно замок змінив положення, Діана скинула ковдру. Чкурнула вперед, оминаючи стілець. Притулилась до дверей, прислухаючись. Серце калатало, намагаючись вирватись з грудей. «Я маю вибратись звідси, - промайнула думка, - але як?».

​Розвернулась, оглянувши кімнату. Ліжко, шафа, стіл. Нічого особливого. «Вікно!» - пульсація вдарила в скроню. Тремтячими ногами підійшла до вікна. Відсунула шторку. Одразу побачила дірку в пластиковій рамі. Вʼячеслав зняв ручку. Стиснувши зуби, спробувала пальцями відтягнути вікно на себе.

​Хвилин за пʼять зрозуміла, що в її діях немає жодного сенсу. Відчула біль в грудях, сльози потекли з очей. Притулившись стіни, закрила обличчя руками та спустилась на підлогу. Липкі лапи страху торкнулись її шкіри. «Я приречена» - промайнуло в голові. Жодної розумної думки, жодного варіанту.

​- Треба заспокоїтись, - крізь плач, сказала собі, - плач допоможе зняти напругу, але він не дасть рішення.

​Деякий час терла очі, намагаючись себе привести до тями. З часом, відчула спокій. Сиділа, закривши очі. Вигнала всі думки, всі страхи. «Треба заспокоїтись» - повторювала собі, стискаючи кулаки.

​Підняла голову та розплющило очі. Побачила зачиненідвері. Згадала, як хлопець замикає їх ззовні.

​- Або я маю зламати замок та відчинити двері, - перший варіант здався реальним, - Або маю дочекатись Вʼячеслава. Вдарити його чимось важким, щоб він втратив свідомість, - другий варіант змусив нахмурити брови, - я лише в фільмах бачила таке. А чи можливо це зробити?

​Діану почало трясти, вона мала ризикувати в будь-якому випадку. Але думка про те, що її друзів зʼїсть божевільний вбивця змушувала тремтіти ще сильніше. «Я теж маю їх їсти» - огида окутала тіло.

​Пискнула, закривши руками рота. Паніка повернулась, вона почала втрачати свідомість. Глибоко вдихнула, та відчула кислий сморід власної блювоти.

​Несподівано для себе, піднялась на ноги та підійшла до дверей. Опустившись на коліна, оглянула серцевину замка. Торкнулась пальцем, обвела їм навколо. Почала згадувати конструкцію дверного замка. Всередині мають бути металеві піни. Якщо вставити ключ правильної форми, то ці піни приймуть потрібне положення і язичок провернеться.

​- Я ніколи в житті цього не зможу зробити, - вдарила себе кулаком по лобу, - цей варіант не можливий.

​Аж раптом, почула кроки за дверима. Підскочила та чкурнула на ліжко, накриваючись покривалом. Двері відчинились, Вʼячеслав зазирнув до кімнати. Дівчину одразу пересмикнуло. «Не уявляю, як я зможу звикнути до цього вбивці» - промайнуло в голові.

​- Я приніс тобі ганчірку та швабру, - кинув все на підлогу та ніжно всміхнувся, - прибери за собою. Тут смердить.

​- Чекай, - кинула Діана, не розуміючи, що саме хоче сказати, - ти довго мене будеш тут тримати? Я можу побачити моїх, - обірвавши себе, виправилась, - наших друзів?

​- Зможеш побачити, - Вʼячеслав задумався, - але я рекомендую тобі звикати до того, що це вже не друзі, - тихо засміявся, - це просто їжа. Ти зможеш попрощатись з ними, якщо тобі так буде легше, - підняв плечі, не розуміючи зайвих дій.

​- Дякую тобі, - голос Діани затремтів від хвилювання, - як довго я буду сидіти тут?

​- Все залежить від тебе, - хмикнув хлопець, - від твоєї поведінки.

​- Дозволь мені пересуватись квартирою, - швидко додала, - мені важко знаходитись в одній кімнаті. Все одно, ми на першому поверсі, - підняла переляканий погляд на стелю, - над нами сотня метрів. Я не зможу втекти, навіть якщо захочу.

​- Я подумаю над цим, - відповів Вʼячеслав, - мені треба трохи прибратись. Як закінчиш, то постукай, - сказав й гримнув дверима.

​Діана одразу злізла з ліжка та потягнулась до швабри. Натягнула мокру ганчірку та почала витирати підлогу. «Я маю щось вигадати, - карала себе за порожність думок в голові, - я можу вдарити його шваброю чи ноутбуком». Але чи буде цього достатньо аби хлопець зі спортивною статурою впав без тями? Розуміла, що має лише одну спробу.

​Тихо загарчала, стиснувши зуби. Завершила роботу та підійшла до дверей. Постукала, вирівнюючи дихання. «Я маю показати, що заспокоїлась, прийняла все» - промайнуло в голові.

​Почула кроки. Двері відчинились несподівано, вдаривши дівчину по голові. Тиша рознесла відлуннялегкого та порожнього гулу. Схопилась за лоба та почала його терти. Вʼячеслав округлив очі та попросив вибачення. Торкнувся її плеча. Діана стисла губи, відчуваючи огиду. «Нещодавно я бажала його дотиків, а тепер мене вивертає від цього» - подумала, але не сказала.

​Винувато всміхнулась, пробубоніла щось у відповідь та зробила крок назад. Простягнула брудну ганчірку зі шваброю.

​- Слава, - тихо мовила хлопцеві, - я розумію, що не все так просто зрозуміти та прийняти. Я дійсно відчуваю до тебе потяг. Я вибрала тебе, - сором’язливо глянула в очі, - я не уявляю як тобі було важко на початку. Як ти жив тут? – підняла палець, вказуючи, що не потребує відповіді, - але якщо б зі мною трапилось те саме, я напевно лишилась тут. Мені дійсно шкода, що так все вийшло, - помовчала, підбираючи слова, - Слава, - простягнула руку до хлопця, - дай мені час. Я дійсно маю попрощатись з друзями. Але, - вона запнулась, важко зітхнувши, - якщо ми маємо бути вдвох назавжди, ми маємо стати справжньою сімʼєю.